Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Гійом доїхав із Фовемберга щонайбільше за сорок хвилин. Певно, мчав стрімголов.
— Ти розкажеш мені все по дорозі,— збуджено мовив він. — Як ти гадаєш, звідки треба почати розшуки?
Ми стояли в кінці широкої, обсадженої деревами вулиці, що вела до абатства. Я сіла на мотоцикл позад Гійома.
— Не знаю, як краще зробити, — завагалася. — Може, почнемо з дороги?..
Гійом уже збирався рушати, коли це перед нами несподівано виріс молодий послушник. Вигляд у нього був трохи заклопотаний, чорна сутана і кінчик шкіряного пояса розвівалися на вітрі.
— Отець Гіле сказав мені, що ви розшукуєте високого білявого юнака в темному светрі і з рюкзаком за плечима. Я бачив його, коли вертався з Лоліна. Десь півтори години тому зустрів його на дорозі.
Хвиля радості хлюпнула мені в груди. Вперше з самого ранку. Але Гійом, настроєний тверезіше, спитав:
— А де ж це вона — дорога на Лолін?
— Ну, весь час їхатимете прямо. Перетнете шосе, і метрів за п'ятдесят побачите путівець, — по ньому й поїдете.
— Дякую, — гукнула я, перекрикуючи гуркіт мотора.
Хоч ми їхали не дуже швидко, мороз дошкуляв добряче. Я тремтіла з холоду і, змагаючись з вітром, силкувалася хоч як-небудь зав'язати шарф на голові.
— Нам треба поспішати, — гукнув Гійом. — Дивись, уже ніч насувається…
Справді, сіре небо потемніло, швидко надходив вечір.
Ми їхали путівцем поміж полями, навколо було безлюдно, поблизу жодної людської оселі. Ми сполохали зграю ворон. Голосно крякаючи, вони знялися в повітря, потім посідали на голому верховітті буків і застигли там, схожі на великі й химерні чорні плоди дерев.
Біля Лоліна Гійом спинився.
— Треба розпитати людей…
І ми почали стукати в кожний дім, одну за одною обходити кожну ферму. Вигляд у нас був жахливий: волосся розкуйовдилось від довгої їзди, обличчя задубілі від холоду, змарнілі від суму й тривоги, — напевно, ми скидалися на якихось жебраків.
У одному з останніх будиночків, коли ми, пробурмотівши наше звичне запитання, вже збиралися виходити, якесь мале хлоп'я, котре старанно вичищало каструлю з-під вершків, раз у раз обсмоктуючи палець, раптом спокійно промовило, навіть не глянувши на нас:
— А я бачив його, цього чоловіка! Мати міцно струснула його за плечі:
— Чом же ти зразу не сказав? Говори ж!
Та на хлопчика це не вплинуло, він і далі старанно порався над своєю каструлею. Нарешті розповів:
— Ну, я саме йшов зі школи. А він мене спитав, чи далі є ще село. Я й сказав, що далі буде Зудауске.
— І він пішов у напрямі Зудауске? — спитала я.
Хлоп'я, не одриваючись від каструлі, кивнуло головою й повернулося до нас спиною. Це, певно, мало означати, що йому більше нічого сказати.
Окрилені новою надією, ми знову рушили вперед, помчали мов вітер схилом, що вів до Зудауске. Та ось на крутому повороті Гійом мусив різко загальмувати, потім зовсім спинився.
— А що як ми спитаємо в оцій кав'ярні, га?.. Так чи інакше він же повинен десь попоїсти…
За шинквасом стояла пишна буфетниця й голосно реготалася з кількома чоловіками, — ті, спершись ліктями на високий шинквас, попивали вино. Буфетниця неуважно, краєм вуха вислухала наше запитання. Ні, вона нікого не бачила.
Але один з чоловіків обернувся до нас, витер рота рукавом і сказав:
— А може, це той чудний хлопець, що говорив із Жермен? Підіть-но та поспитайте на крайній фермі з широкою брамою, — це одразу за зерносховищем!..
Скільки ще доведеться отак іти слідом за тоненькою ниточкою, що зв'язує нас з утікачем? І чи зможемо ми до кінця втримати цю ниточку в руках, не загубивши, не порвавши її?
Ми проїхали ще метрів двісті. Ось уже й край села.
— Гійоме, — пробурмотіла я, — якщо й тут ми його не знайдемо, то, скажу тобі по правді, мені вже несила далі шукати…
Ми поставили мотоцикл на узбіччі дороги й рушили далі пішки. Гійом поклав руку мені на плече.
— Кріпись, Фан, ми неодмінно знайдемо його. Либонь, це вже останній етап!
І він легенько підштовхнув мене до подвір'я крайньої ферми.
Надворі вже зовсім споночіло. Ми важко брели вперед. Було таке відчуття, ніби з кожним кроком ми піднімали на своєму взутті цілу брилу грязюки.
Десь попереду загавкав собака. Двері дому відчинилися, і на порозі, пильно вдивляючись у темряву, виріс якийсь чоловік. І ще раз — уже вкотре! — нам довелося повторити своє запитання:
— Пробачте, добродію, чи ви не бачили…
— Заходьте! — не давши нам скінчити, сказав чоловік.
Світлиця, куди ми ввійшли, була простора, вимощена червонуватими плитками. За круглим столом, застеленим порізаною ножем цератою, вечеряли жінка й троє дітей. Я відчула раптом нестримне бажання й собі сісти за цей скромний стіл, поруч із цими простими сільськими хлопчаками. Чоловік і жінка з доброзичливою цікавістю дивилися на нас. Певно, вони не могли прогнати Яна!