Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
— У вашого приятеля, правду кажучи, Досить-таки жалюгідний вигляд був! — просто мовив фермер. — Якби ми не дали йому миску гарячого супу та не обігріли отут, біля печі, він, либонь, упав би й зомлів од слабості! Не хотів казати, звідки прибився до нас, але видно було, що прийшов здалеку!
Чоловік ногою розворушив поліна в печі й закінчив:
— Знаєте, це одразу було помітно!
— А зараз де він? — перепинив Гійом.
— Майже годину сидів тут мовчки, закам'янівши, як старий дід, що згадує своє минуле. А тоді я провів його до стодоли, — хай добре виспиться. Скажіть, ви ж не збираєтесь його будити?
— Доведеться, — тихо відповів Гійом. — Нам конче треба з ним поговорити. Він потім виспиться. Я щиро дякую вам за нього, добродію… Якби не ви…
Фермер зняв з гачка свій берет і взяв у руки ліхтар. Стоячи до нас спиною, він знизав плечима:
— Нема про що говорити, не він перший заходить до нас. Ходімо вже!..
І ось ми стоїмо перед дверима стодоли… Фермер, напівобернувшись до нас, подав нам ліхтар.
— Глядіть тільки, не наробіть пожежі, там же солома!
Але Гійом мав свій кишеньковий ліхтарик. Ми лишилися самі, та ніяк не наважувались увійти…
Так, ми знайшли Яна, але тепер нам зосталося зробити найважче: умовити його повернутися до Сонячних Дзиґарів. У тривозі й сум'ятті попередніх годин ми якось навіть і не подумали про це. Нам здавалося, що досить тільки опинитися біля нього… Та чи зможемо ми нарешті скорити його дику, непокірну, бентежну душу, чи не замкнеться Ян назавжди в собі?
— Мабуть, я лишусь тут, Фан, — раптом пробурмотів брат. — Гадаю, краще буде, коли ти підеш сама!
— Гійоме!
Він підійшов до мене впритул, зазирнув у очі й сказав, схопивши мене за плече:
— Авжеж, Фанні, так треба. Запевняю, Ян послухається тебе краще, ніж мене. Це ж не просто так собі він вибрав саме тебе, щоб поїхати до Бове! Якби ти була хлопцем, ти б сама зрозуміла.
Він ніби гіпнотизував мене, ніби хотів поглядом передати всю свою впевненість.
— Усе буде гаразд. А втім, коли б там щось не клеїлося, тобі досить гукнути мене…
Він одвернув голову, нічого більш не кажучи, штовхнув двері стодоли. Вони розчинилися, навіть не скрипнувши.
Я засвітила кишеньковий ліхтарик і повела ним навколо, роздивляючись. Ось сінокосарка, візок, плуг, знову візок, двоколісний, з відкидним верхом, його підняті голоблі наче кличуть когось на допомогу. Але не видно ніде нікого…
Я догадалася, що сіно складено там, на горищі, куди вела драбина, і почала підніматися по щаблях, намагаючись ступати зовсім тихо. Стоячи вже на останньому щаблі, я з подивом відзначила, що сюди звідкілясь падає тьмяне світло. Потім помітила вгорі дахове віконце, — саме крізь нього й пробивалося місячне сяйво. Я загасила ліхтарик.
Певно, я була дуже стомлена або дуже голодна, бо від духмяного запаху сіна в мене запаморочилося в голові, і кілька секунд я мусила постояти, притулившись до крокви.
І тоді я побачила Яна. Він лежав на сіні, підібгавши ноги, затуливши голову руками, і в цій позі скидався на малу дитину, котра заснула, наплакавшись з горя.
Я підійшла до нього. Сіно шаруділо у мене під ногами. Але Ян навіть не ворухнувся. Я стала біля нього навколішки й почала розглядати. Видно, сон благодійно вплинув на нього, бо тепер, здавалося, хлопець був не такий виснажений і змарнілий, як казав фермер. Я прислухалася до його рівного, спокійного дихання. Його обличчя уві сні було таке лагідне, зворушливо юне, що я трохи заспокоїлась: переді мною був новий Ян, такий щирий, простосердий, якого легко було приручити, а не той різкий і суворий хлопець, якого я знала раніше. Та ба! Саме з тим, давнім, різким і жорстким, я мала ще вступити в боротьбу!
— Яне, — тихенько покликала я. — Яне… Ти чуєш мене?
Він не озвався, і, почекавши трохи, я знову покликала:
— Яне, прокинься!
Він розплющив очі і глянув на мене не рухаючись, не підводячи голови. Ніби й не здивувався, побачивши мене. Мені здалося навіть, що він чекав на мене і був би розчарований, якби я не прийшла. І цей дитячий вираз усе ще не сходив з його обличчя…
— Я скрізь шукала тебе, — пробурмотіла я.
Ян мовчав і не рухався. Якби не його широко розплющені очі, я могла б подумати, що він усе ще спить.