Щоденник національного героя Селепка Лавочки

Така сама дурна пісня, як моя. А, може, моя краща. У ній забив шваґер шваґра. А тут? Але Юсько сказав, що "Чорна кура" фолкльор, народне мистецтво, а моя — батярське мистецтво. Чому — не розумію.

18 серпня 1943.

Юсько-мовознавець — це мій приятель, ще з шкільної лавки. Опісля він студіював філософію. Не скінчив, закохався. Вона впала йому в око через те, що кидала гордим поглядом поза плечі. Одного разу, коли я проходив біля її хати, побачив, як Юсько втікав через вікно, при чому робив враження музиканта. Виявилося, що родичі прийшли до хати в невідповідний час. Це був злий знак, і він справді одружився скоро з нею, і скоро почали зле жити. І ще раз я бачив, як він вилетів нагло через вікно, а за ним полетіли тарелі. Я нарахував їх одинадцять. Після цього Юсько став великим моралістом. Життя провадив згідно з засадами, які панували при вулиці Сонячній, де мешкав. Всякі потягнення, які були незгідні з ними, переносив в інші околиці, так, що навіть власна жінка нічого не знала. Через велику її говірливість дістав замилування до мовознавства і навіть учився тої дисципліни в якійсь школі. Тепер утік до Дивізії добровільно — від жінки.

Власне, я дивуюся людям, що студіюють мовознавство. Адже перші люди (а це був золотий вік людства), не потребували граматики, бо мета мови була — взаємно себе розуміти.

Я дуже щиро приятелював з Юськом. Його жінку знаю добре. Була собі нічого. Опісля стала такою, що навіть мрець її не схотів би. Це, певне, з жовчі.

19 серпня 1943.

Відчуваю, що Мелянія не хоче мене знати. Чи не цей поліцай, випадково? Коли дівчина покине, і ціла любов розвіється як мара, тоді тільки малі люди лементують. Люди з великим серцем знаходять другу, а великі духи мають завжди в запасі іншу. Я зараховую себе до селепків з великим серцем і з великим, геройським духом. Отже, до діла!

20 серпня 1943.

Я вже місяць у війську. Моїм командиром є тепер сотник Долинський. Нічого не хоче від мене, а я від нього. Мене перенесли перед тижнем, і досі не трапилося нічого неприємного. Дістав тільки гарячку й ходжу до міста, до лікарні. Через те пізнав німців, хто вони й які вони. Є часто налети, а, властиво, тільки протилетунський сполох. Перший раз побачив жінок протилетунської оворони. Вони вдягають штани, йдуть до пивниці й чекають, аж трісне бомба. Теж до цивільного Червоного Хреста маю симпатію. Це є люди, чоловіки й жінки, що віддаються справі з любови. Буває даром, а буває й за заплатою.

22 серпня 1943.

Через мою хворобу маю багато часу й пишу. Властиво, пишу історію. Роздумуючи над тим, я прийшов до висновку, що робити історію може кожний дурень, але писати — тільки розумний.

Роблю це теж з любови до Дивізії. Коли проголосили у Львові набір, я мав до війська невтральне ставлення. Таке невтральне, що, можу сказати, воно не було ніяким ставленням. Тепер, признаюся, я дуже соромлюся за те. Радує мене й те, що я вдоволений з війська. Є факт, що вояком треба вродитися, бо хто не вродився, не може бути вояком!

Військо мені подобається. Тут нема політиків, а хто ним був, нагло перестав бути. Я знаю, що є два ґатунки політиків: є такі з ідеї, тоді вони не мають ніякої професії, або є з професії, тоді не мають ідеї. А військо викорінює всякі зайві речі. Що для рослини гній, те для людини військо!

25 серпня 1943.

Дістав листа від Мелянії. Про поліцая не пише нічого. Значить, щось там є. Пише про це й те, а про нашу любов написала: "Ти забув свій капелюх. Коли гляну, на цього, як він висить на цвяху, то мені здається, що це ти висиш!" Виходить, що, може, ще відчуває щось до мене.

Я хотів саме голосно заговорити до Мелянії, коли враз відкрилися двері й замкнули мені уста. Мене повідомили, що вже кінець з моєю недугою, і завтра маю йти на вправи. Мелянія, властиво, мене цілком не цікавить.