Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
БРЕХНЯ ПОХОВАЛА СРСР, ПОХОВАЄ І РОСІЮ
Не заперечую, я відчуваю зловтіху, коли читаю чергову новину про те, що всі обіцянки, які роздавав кримчанам Путін, виявилися нездійсненними — ні підвищення пенсій і зарплат, ні надхмарних благ, ні загального щастя. Мені шкода моїх друзів у Криму, але зовсім не шкода тієї частини населення, яку почали називати єхидним словом «кримнашівці».
Нинішні «кримнашівці» — однодумці і близькі родичі радянському народові. Й ідеологічно, і територіально, і лексично — вони використовують одні й ті самі слова, ідеологічні штампи, у них один і той самий ворог, але у них одна й та сама доля. «Кримнашівець» — близький соратник численних самопальних істориків, що пишуть праці на зразок «Грузія — Гірська Русія», «Ісус був росіянином» та інші нісенітниці, які зібралися у свідомості радянських людей за багато десятиріч.
І в СРСР, і в нинішній Росії пропаганда — офіційна інформаційна зброя. Прочитайте Доктрину інформаційної безпеки РФ і ви дізнаєтеся, що «свобода слова» — ворог російській пропаганді, і з нею треба боротися, використовуючи всю міць і державний бюджет. Пам’ятаєте, як називався один із перших декретів Лєніна? «Декрет про друк», згідно з яким закривалися газети, що «закликали до непокори уряду», «сіяли смуту через наклепницьке спотворення фактів», «закликали до дій злочинного характеру». Потім були ще два декрети — «Про монополію на друкування оголошень» і «Про революційний трибунал друку». Нагадує ситуацію в сучасній Росії? Та про це згодом.
Переказувати історію радянської цензури і пропаганди мені не вистачає й тридцяти годин курсу в університеті, можу тільки коротко пояснити, що радянська влада з перших років створення займалася саме цензурою. Ще не було ніяких передумов для розвитку економіки, промисловості й сільського господарства, а більшовики відразу взялися за мозок населення — контроль за думками і словами. Цензуру і пропаганду застосовували в тандемі: цензура забороняла думати по-старому, пропаганда змушувала думати по-новому.
Радянська цензура — це не лише ідеологічний контроль газет, журналів і книг, це і перлюстрація листів, телеграм, поштових посилок, контроль за книгарнями і друкарнями, за репертуаром театрів і змістом фільмів. Наприклад, згідно з доповідною керівника відділу політконтролю Етінґофа, впродовж лише серпня 1922 року працівники політконтролю перевірили 135 000 із 300 000, що надійшли в РРФСР з-за кордону, поштових відправлень і відцензурували 285 000 листів, відправлених із РРФСР за кордон.
У 1922 році було створено Головне управління у справах літератури і видавництв, більше відоме під назвою Головліт. Це була одна з найголовніших і наймогутніших державних установ СРСР. Аж до зникнення Радянського Союзу суворі дядьки і тітки контролювали тексти — в газетах, журналах, книжках, радіо і телепередачах, заздалегідь викреслюючи все, що суперечило офіційній ідеології. Перевіривши і замалювавши «непотрібні» слова, ставили фіолетову печатку — «Дозволено до друку». До слова, однією з перших жертв радянської цензури став Міхаіл Булґаков, чию повість «Собаче серце» заборонили друкувати в 1925 році.
Водночас радянська влада боролася з найбільш, як вона вважала, ідеологічним супротивником — церквою, практично зі всіма конфесіями, руйнуючи храми, мечеті, дацани і синагоги. Було проведено конфіскацію всього церковного майна, особливо антикварних предметів, оздоблених золотом і коштовними каменями. Знищуючи церкву, більшовики на її основі створювали свою ідеологію, багато в чому наслідуючи релігійні канони. Так з’явилися свої «ікони» — Лєнін, Сталін та інші вожді, свій іконостас — члени політбюро, свої псалми — «Інтернаціонал» і радянський гімн. Мавзолей, що суперечить канонам і християнства, й ісламу, й іудаїзму, був перетворений на місце масових відвідин і поклоніння трупові.
Коли мізки були зачищені, до своєї діяльності взялася пропаганда. Спочатку людям треба було втовкти в голови перевагу комунізму, а потім уже перейти до розповіді про його красу. Переконувати населення колишньої Російської імперії виявилося справою складною — йшла громадянська війна, радянська влада була зайнята придушенням великої кількості повстань. Проблем додали розкуркулення і боротьба з церквою. Репресії ЧК і ОҐПУ придушували опір населення, в ҐУЛаґ засилали мільйони. Людей привчали до думки, що якщо вони самі не полюблять комунізм, то це їм доведеться робити в таборах.