Антирадянські історії

Чи не в цьому відгадка дивної поведінки багатьох «росіян», які зневажливо ставляться до людей інших національностей? З ненавистю, яка властива багатьом неофітам. В інтернеті можна знайти академічний опис антропології російської людини, у якому серед термінів «субстрат» і «аутосомні маркери» криється таємниця приросту населення на 80–82 відсотки. Так могло статися лише у двох випадках — або росіяни винайшли, а потім втратили препарат, набагато ефективніший за віагру, або завойовані народи стали вимушено називати себе «росіянами». Тим самим прикметником «російський», що ним раніше і тепер люблять послуговуватися полководці й політики, і який, нарешті, перетворився на дивний іменник, що порушує правила російської граматики. У слова «російський» дивна політико-географічна доля. Його насилу можна назвати етнонімом, оскільки часто цим словом позначали не національну належність, а державну. Предка російського письменника Аксакова звали Аксак — «кривоногий», а справжнє прізвище предка російського поета Лєрмонтова, і це добре відомо, було Лермонт. У Шотландії він був шотландцем Лермонтом, а в Росії його нащадок став російським Лєрмонтовим.

Найімовірніше, мої пошуки потрібні більше мені, ніж більшості з тих, хто називають себе росіянами. Я хочу зрозуміти, ким себе ідентифікувати і як бути далі — ображатися на звинувачення в русофобії чи не звертати уваги. У кожного народу є історична пам’ять і якості, що є частиною ментальності, й серед них риси, властиві сучасним народам, незалежно від раси чи віросповідання, відповідальність за минуле і передбачення майбутнього. Раніше в Таджикистані, а тепер і в Грузії мені подобається слухати розповіді друзів про своїх предків до п’ятого і навіть сьомого коліна. Це історична пам’ять, яка допомагає нащадкам оцінювати себе, свої вчинки і провини, передбачати своє майбутнє. Чи багато росіян можуть розповісти про своїх прадідів?