Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
МОВА — ВОРОГ, ДРУГ, НЕГІДНИК
Кілька років тому в складі міжнародної групи конфліктологів я приїхав у Придністров’я. Окрім офіційних зустрічей, була запланована поїздка в єдину в Придністров’ї школу, де навчання проводиться румунською мовою. Тією самою мовою, що нею завжди розмовляли молдовці, але за радянських часів комуністичні керівники вирішили назвати мову молдавською і поміняти писемність — з латиниці на кирилицю.
Алфавіт румунської мови на території Молдови спіткала важка доля. З XVIII століття кирилицю використовували в церковних книгах по всій Румунії, включаючи і Бессарабію, при цьому латиницю використовували у повсякденному — у світському і державному житті. У 20-х роках минулого століття на всій території СРСР писемність корінних народів було змінено на кирилицю. Насильства уникли тільки грузинська і вірменська писемності. І як наслідок — радянські таджики не знають і п’яти відсотків класики перської літератури, що створювалася на основі арабської графіки. Уніфікація писемності за бажанням кремлівських вождів мала згуртувати радянський народ, відірвати його від власної історії та культури.
Ми стояли на подвір’ї тираспольської школи і слухали розповідь директора про те, як придністровська влада тисне на них, намагається закрити. Основна причина — румунська мова, точніше — латиниця. Коли розгорівся придністровський конфлікт, однією з причин розбіжностей із Кишиневом були мова, писемність, кирилиця. У Молдові зі здобуттям незалежності відновлена латиниця, а коли приїжджаєш у Придністров’я, як у Радянський Союз, — і кирилиця, і радянський герб, і прапор, що нагадує радянський. У Придністров’ї вважають, що повернення латиниці — це «румунізація».
Поки директор школи розповідала про проблеми, до нас підійшов чоловік, який відрекомендувався чиновником придністровського уряду. Він почав переконувати нас у тому, що жодних проблем нема, це все вигадка Заходу.
— Добре, — сказав я, — а чи можете ви що-небудь прочитати напам’ять?
Чиновник не зрозумів каверзи і почав читати напам’ять вірші, здається, поета Міхая Емінеску, який жив у XIX столітті. Закінчивши, він гордо глянув на нас. Тоді я запитав його — на якій писемності він декламував, кирилиці чи латиниці? Він не відповів.
Якщо порівнювати політику мовної асиміляції в СРСР, придністровська проблема відрізняється незначними деталями від інших випадків насильства над писемністю на пострадянському просторі. Якщо за часів Російської імперії мовна асиміляція була необхідністю, то більшовики, декларуючи захист малих народів, насправді вирішили більше не звертати уваги на права національних меншин. Формально мови існували, на них видавали офіційні газети і журнали, якусь кількість годин відводили мовленню на радіо й телебаченні. Але насправді офіційна двомовність була на рівні жартів Тарапуньки і Штепселя: всі сміялися, і більше над українськими висловлюваннями Юрія Тимошенка, Тарапуньки, ніж над дотепами російськомовного Єфима Березіна.
Мовна асиміляція підкріплювалася переселеннями народів. Політика Російської імперії щодо переселення казаків і росіян на Кавказ і в Центральну Азію була насильницькою. Як казали за радянських часів, добровільно-примусовою. Так упродовж 200–250 років формувалася потенційна п’ята колона нинішньої Росії. Щойно загострювалася політична ситуація, Кремль умить заявляв про утиски російськомовних — то в балтійських країнах, то в Центральній Азії. Зараз — в Україні.
Радянська мовна політика була поетапною. Спочатку знищувалася писемність — щоб відірвати мову від своїх витоків, а переклад на оновлену писемність супроводжувався цензурою — одне можна, інше не можна. До того ж, як це було в центральноазійських республіках, вилучали і спалювали буквально всі книги, написані й видані арабською графікою. Так боролися не лише з релігійною літературою, яка першою потрапляла під заборону, а й із літературною та науковою класикою.
Другий етап — переселенці, які створювали нове мовне середовище, що мало і політичне підґрунтя. У сім’ях радянської номенклатури — таджицької, грузинської, української, практично всіх національних республік, було заведено розмовляти тільки російською. Хай неоковирно і неграмотно, але російська мова поступово стала мовою всього радянського народу. Формально, мовами народів СРСР перекладали твори Лєніна, Маркса і навіть Брєжнєва, але гарні, якісно видані томи так і стояли на полицях, нікому не потрібні.