Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, що її нині зазвичай називають фашизмом. Досить прочитати звіти й мемуари генералів, які «збирали російські землі» Центральної Азії і на Кавказі. У них часто трапляються визначення — «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це була звична річ, сама собою зрозуміла. Після окупації туди, на околиці імперії, переселялися казаки і росіяни — надійні оборонці нових територій, зводилися «лінії» — кордони. Тому, якщо шукати витоки російського фашизму, то він сягає часів окупацій. Генерали російської армії любили хвалькувато писати про те, скільки вони вбили «дикунів» і «варварів», щоб розширити «російські володіння».
Російський публіцист Іван Солонєвіч тоді так пояснив сутність політики: «Російська імперія з часів «початкового літопису» будувалася за національною ознакою. Проте, на відміну від національних держав решти світу, російська національна ідея завжди переростала межі племені і ставала наднаціональною ідеєю, як російська державність завжди була наднаціональною державністю, — однак, за тієї умови, що саме російська ідея державності, нації і культури була, є і зараз визначальною ідеєю всього національного державного будівництва Росії». Події свідчать, що нічого в розумінні «російської державності» не змінилося.
Через століття державною ідеєю захворів Путін. До нього був тривалий період радянської влади, що привнесла свої «принади» в національну політику. Офіційно проголошувалися радянський інтернаціоналізм, дружба народів. А насправді була чітка градація — розподіл людей на титульні й нетитульні нації. Особливою політичною витонченістю було винайдення слова «нацмен» — національна меншина. Для нацменів були квоти, зокрема для тих, хто вступав в університети й інститути, кого приймали в комсомол і партію. КПРС ретельно стежила, щоб талант визначався не знаннями чи вмінням, а національною належністю.
Серед моїх знайомих і сусідів були нащадки переселенців з XIX століття. Були й ті, хто приїхав до Таджикистану вже за комуністів. Жодної відмінності я не бачив — хіба що імперські старожили знали на 20–30 таджицьких слів більше. Зате російська великодержавність — та сама, з тим самим ступенем величності й презирства до тубільців, які насправді жили на своїй землі, а тубільцями були росіяни. Вихваляючи свою винятковість, росіяни говорили, що навчили таджиків пісяти стоячи, а під час перебудови почали відчувати себе чужими, розуміючи, що імперія розвалюється і доведеться або повертатися на історичну батьківщину, або адаптуватися до нових умов. І як аргумент твердили про свою винятковість, мовляв, «без нас вони загнуться».
Побутовий націоналізм розквітав паралельно з комуністичною пропагандою про «братську сім’ю народів», абсолютно не підкоряючись, а, найімовірніше, знаходячи підтримку в КДБ. Націоналізмом страждала і сама КПРС, скеровуючи в союзні республіки другими секретарями виключно росіян. Одне таке призначення призвело до кривавих подій в Алмати, у 1986 році, коли Кремль вирішив замінити першого секретаря ЦК Компартії Казахстану і порушити своє ж правило, приславши росіянина. Час хоча і був комуністичний, проте казахи вважали призначення першою особою республіки росіянина образою.
Усі ці роки я продовжував збирати матеріал для задуманої книги, намагаючись знайти пояснення російському націоналізмові. До прикладу, чому іменник «рус», «рос», «русич», «русак» перетворився на прикметник «російський». Саме слово стало етнонімом лише з XVIII століття, відтоді, коли «собіраніє земель русскіх» перетворилося на широкомасштабну окупацію сусідніх країн. У 1827 році генерал Іван Паскєвіч, відвоювавши в Персії частину території, назвав її, не замислюючись, Російською Вірменією. Як потім центральноазійські території — Російським Туркестаном. До речі, як тепер — Російський Донбас. У бібліотеках можна знайти книги із заголовками «Російський Китай», «Грузія — Гірська Русія» та інші твори, що вписуються в розуміння безмежності сучасного російського геополітичного божевілля.
У пошуках причин усесвітньої любові росіян до своєї всесвітньої значущості я спробував зібрати дані про їх чисельність, простудіювавши доступні історичні джерела. Істориками зібрана доволі приблизна статистика чисельності населення, починаючи від XV століття. У XV столітті населення Московського князівства становило 2 мільйони осіб, у XVI столітті — 5,8–6,5 мільйонів, у XVII столітті — 10,5–11 мільйонів, на початку XVIII століття — 13–15 мільйонів. У XVIII–XIX століттях чисельність населення Російської імперії зростає неймовірно швидко: у 1719 році приріст становить 57 %, у 1795 — 82 %, в 1843 — 80 %, у 1896 — близько 55 %. Чисельність росіян росте із «придбанням російських земель». Саме тоді і з’являється новий етнос — росіяни, тобто, зовсім не обов’язково русичі, русаки чи роси. У такий спосіб сформувалася спільнота людей, які розмовляють однією мовою. Однак про справжнє етнічне походження багатьох росіян говорять їхні прізвища — Аксаков, Юсупов, Карамзін, Фонвізін, Даль, Лєрмонтов, Кутузов, Салтиков, Пржевальський, Бортнянський, Розумовський, Кантемір, Баґратіон. Але ж вони зараз усі «росіяни», чи не так? Хоча 200–300 років тому були татарами, поляками, шотландцями, данцями та іншими.