Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Твердження про «добровільне приєднання» в підручниках історії вважалося єдиним позитивним фактом часів «нелюдського царського режиму», який, як писали в тих самих підручниках, поневолював народи, що страждали від самодержавства. Маніпуляція історичними подіями у викладі радянських істориків відбувалася аж до наступу більшовицької революції та встановлення радянської влади. До прикладу, повстання 1916 року, що сколихнуло Центральну Азію, в підручниках подавали як боротьбу проти царизму, а не як визвольний рух від російського імперіалізму. Звичайна річ, не повідомлялося, що під час придушення повстання загинули сотні тисяч киргизів, таджиків і узбеків. Повідомляти, ба більше, обговорювати було невигідно, оскільки придушували повстання російські солдати.
Радянські школярі зобов’язані були беззаперечно вірити підручникам, а щоб у них не виникало сумнівів, на вулицях і майданах розвішували безліч транспарантів, що проголошували щастя співжиття. Під величезними плакатами з написом «В єдиній сім’ї народів» змальовували представників народів у національному вбранні і з чарівними усмішками, що підтверджували невгамовну радість жити разом.
Проте була й інша, прихована, частина радянського «інтернаціоналізму» — численні анекдоти про чукчів, євреїв, грузинів, вірмен та інших. Анекдоти розповсюджували і розповідали залежно від того, в яких республіках або російських регіонах жили одні народи, щоб висміювати інші. І що більше відчувався розпад СРСР, то злішими ставали анекдоти. Подейкували, що до розповсюдження таких анекдотів був причетний КДБ. Причина доволі проста — насильно зібрані в одну територію народи, як могли, чинили спротив «радянській культурі», при якій єдиною мовою була російська, а культури предків малих народів знищували. Приниження в анекдотах мало б відволікати від справжніх проблем і бажання з’ясовувати, з якої причини і хто винен у тому, що чуваші є, а чуваської мови практично нема, є шорці, але мову вони забули.
Справжню історію ретельно приховували. Потрапити в радянські архіви було практично неможливо ані колись, ані, тим паче, зараз. За радянських часів архіви охороняли, як військові склади, — туди проникнути без допуску-дозволу з візами КДБ і комуністичної влади було так само важко, як і в Центр космічного зв’язку. В бібліотеках старі книги зберігали в спецсховищах, куди також потрібен був допуск. Справжня історія, що розповідає про кремлівську клептоманію, була під забороною.
На межі 1990-х років я потрапив в архів ЦК Компартії Таджикистану. Часи для комуністів були невеселі — вони не могли зрозуміти, що таке перебудова і гласність, тому на короткий час привідкрили святу святих імперії. Переді мною відкрилася безодня секретів. Наприклад, наказ Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) від 1922 року про «правильний розстріл басмачів», коли каратель не має бути однієї національності зі страченим. Або наказ РСЧА про будівництво двох концтаборів у Душанбе й Ура-Тюбі для родичів «басмачів».
У перші роки свого існування радянська Росія повторювала подвиг «добровільного приєднання», одночасно виганяючи з Центральної Азії мільйони людей, чиїх нащадків я зустрічав у середині 1990-х років в Афганістані. Масштаб боротьби з народно-визвольним рухом, названий у радянській історіографії «боротьбою з басмацтвом», був таємницею за сімома замками, як і наслідки тієї війни, що тривала до середини 1930-х років у багатьох регіонах Центральної Азії. Радянська влада одночасно з «добровільним приєднанням» вирішувала відразу кілька завдань: вигнавши небажаних, загони комісарів зачищали населення від минулого — у всій Центральній Азії палали вогнища зі старих книжок і рукописів. Більшовики боролися з релігією, не підозрюючи, що у вогнищах горіли книги поетів і вчених. У 1929 році населенню Центральної Азії «добровільно» нав’язали нову графіку — латиницю, через десять років — кирилицю. Щоб забули все — і Священний Коран, і Гафіза, і Фірдоусі, і Абу Алі ібн Сіну (Авіценну).
Утім, для Центральної Азії «добровільне приєднання» почалося раніше. У середині 1980-х років я почав збирати матеріал для книги про російського художника Васілія Вєрєщаґіна. У радянській бібліографії Вєрєщаґін завжди був представлений як великий гуманіст і, як підтвердження, розповсюджувалася репродукція його картини «Апофеоз війни» — гора черепів як страшний символ загарбницьких воєн. Мене Вєрєщаґін цікавив як історик і етнограф, який ретельно вивчав побут і культуру народів Центральної Азії. У 1867–1873 роках він працював над середньоазійським циклом. У ті роки Російська імперія «добровільно приєднувала» центральноазійські міста, і Вєрєщаґін виявився не лише свідком військових дій, а й їх безпосереднім учасником. У листі критикові Владіміру Стасову в 1868 році він написав: «Я сам стріляв людей буквально, як куріпок». Мені «великий гуманіст» став не цікавий, але сам факт участі Вєрєщаґіна у війні підштовхнув до пошуку інших випадків «добровільного приєднання». Публіцисти й історики Російської імперії, на відміну від радянських, не приховували мети і сутності завоювань.