Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8324-7
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювали нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Рємарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧОРНИЙ ОБЕЛІСК»
Германія 1920-х років. Шалена інфляція, хиткість і страх перед майбутнім… Людвіг, ветеран Першої світової, продає надгробки та підробляє органістом у психіатричній лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка страждає на роздвоєння особистості. Між ними спалахує кохання… У цьому божевільному світі Ізабелла здається єдиною нормальною людиною…
«ТРІУМФАЛЬНА АРКА»
Зима 1939-го. Лікар Равік, біженець із нацистської Німеччини, знаходить притулок у Парижі. Його порожнє й похмуре життя змінює зустріч із Джоан… Він може захистити себе від поліції, але неспроможний сховатися від великого кохання! У цих несподіваних почуттів нема майбутнього, але чи важливо це тепер, коли світ на порозі війни?
«НІЧ У ЛІСАБОНІ»
Врятуватися, втекти з Європи якомога далі від нацистів! Їхня остання надія — пароплав до Америки. Але знайти квитки на нього майже неможливо… Дивний незнайомець готовий віддати їм власні — в обмін на те, що його вислухають. Попереду ніч, сповнена вина й довгих розмов про життя, надію, втрату та справжнє кохання під час війни…
— День народження?
— Грип, — відповідає Ґеорґ.
— Поздоровляю!
— З чим тут поздоровляти?
— Грип сприяє торгівлі. Я помітив це в себе на кладовищі. Набагато більше покійників.
— Пане Ліберман, — кажу я, — ми говоримо не про торгівлю. У пана Кроля важкий приступ космічного грипу, який ми героїчно долаємо. Вам теж дати чарку ліків?
— Я п’ю лише горілку. А від вина тільки тверезішаю.
— Ми маємо й горілку.
Я наливаю йому повну склянку. Він надпиває її, потім бере свій рюкзак і виймає з нього чотири форелі, загорнуті у великі зелені листки. Пахне річкою, дощем і рибою.
— Подарунок, — каже Ліберман.
Форель з помутнілими очима лежить на столі — сіро-зелена, з червоними плямами. Ми дивимось на неї. Зненацька в кімнату, де щойно витало безсмертя, тихо влетіла смерть — тихо, без жодного слова, тільки з німим докором оцієї мертвої істоти своєму вбивці — людині, яка жере все і яка, проголошуючи мир і любов, перерізує горло ягняті і душить рибу, щоб мати силу й далі проголошувати мир та любов. Навіть Бодендик уміє бути водночас і слугою Божим, і гладким любителем м’яса.
— Чудова вечеря, — веде далі Ліберман. — Особливо для вас, пане Кроль. Легка їжа для слабого.
Я несу рибу до кухні і передаю фрау Кроль. Та оглядає її, як знавець.
— Приготую із свіжим маслом, вареною картоплею й салатом, — заявляє вона.
Я оглядаюсь довкола. Кухня сяє чистотою, каструлі аж блищать, сковорідка шипить, від неї йде приємний запах. Кухні завжди втішають. З очей форелі зникає докір. З мертвих створінь рибини раптом обертаються на їжу, яку можна приготувати різним способом. Майже здається, що вони тільки для цього й народились. Які ж ми все-таки зрадники своїх благородних почуттів, думаю я.
Ліберман приніс кілька адрес. Грип справді дається взнаки. Люди мруть, бо не мають сили опиратися хворобі. Вони й так уже ослабли від голоду під час війни. Я раптом вирішую знайти собі якусь іншу роботу. Я вже змучився від цих смертей. Георґ дістав свій купальний халат їдко-зеленого кольору. Він сидить у ньому; як спітнілий бонза. Вдома Ґеорґ любить яскраві кольори. Тепер я знаю, про що нагадала мені наша сьогоднішня розмова, — про те, що недавно говорила Іза-бела. Я вже добре не пам’ятаю всього, але вона, здається, казала мені, що речі обманливі. Однак чи це справді обман для нас? Чи ми на якусь мить стали на сантиметр ближче до Бога?
Келія поетів у «Валгалі» — невеличка кімната з паркетною підлогою. На полиці з книгами стоїть бюст Гете, на стінах розвішено фотографії та гравюри німецьких класиків, романтиків і кількох сучасних письменників. Тут збираються члени клубу поетів і цвіт міської інтелігенції. Засідання відбуваються щотижня. Час од часу сюди заходить сам редактор щоденної газети, до якого або відверто підлещуються, або потаємно ненавидять його, в залежності від того, прийме він чи відхилить статтю. Однак редактор не звертає на це жодної уваги. Він рухається в хмарі цигаркового диму, як лагідний дядечко, одні його лають, інші поважають, ще інші зводять на нього наклепи, але всі сходяться на тому, що він зовсім не розуміється на сучасній літературі.
За Теодором Штормом, Едуардом Меріке і Готфрідом Келлером для нього починається велика пустеля.
Крім нього тут бувають ще кілька радників обласного суду і чиновників на пенсії, що цікавляться літературою, Артур Бауер і деякі його колеги, поети міста, кілька художників і музикантів, а інколи, як гість, хтось із сторонніх.
Біля Артура Бауера упадає вже підлабузник Матіас Грунд, який сподівається, що Артур видасть його «Книгу смерті в семи частинах». З’являється Едуард^Кноблох, засновник клубу. Він швидко озирає кімнату і веселішає. Його критики і вороги не прийшли. На мій подив, він сідає біля мене. Після вечора з куркою цього я ніяк не сподівався.
— Як справи? — питає він, до того ж цілком по-людському, не так, як у себе в ресторані.
— Блискуче, — відповідаю я, знаючи, що це зіпсує йому настрій.
— Я пишу нову серію сонетів, — каже Едуард, не звертаючи уваги на мої слова. — Ти нічого не маєш проти?
— А що я можу мати проти? Сподіваюсь, вони заримовані?
Я маю перевагу над Едуардом, бо вже опублікував у щоденній газеті два сонети, а він — тільки два повчальні віршики.
— Це буде цикл, — каже він, на мій подив, трохи збентежено. — Річ у тому, що я хочу назвати його «Герда».