Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Як свідки на суді були допитані: В. Кедровський — головний державний інспектор Дієвої армії УНР, його заступник - І. Романченко та державний інспектор Північної групи військ А. Певний.
В. Кедровський, зокрема, зазначив, що 9 червня 1919 р. о 8-й годині ранку одержав письмове клопотання полковників Запорізької групи про призначення П. Болбочана командувачем групи та усний наказ Головного отамана С. Петлюри «анулювати наказ отамана Гавришка про призначення отамана Болбочана». В. Кедровський підкреслив, що на зустрічі з полковниками він взяв у них письмове підтвердження, що «вони не будуть підтримувати політичних змагань отамана Болбочана, а будуть безприкословно виконувати накази вищого командування» (Док. № 28).
Ще один свідок на суді — державний інспектор А. Певний, — розповідаючи про свою приватну розмову з П. Болбочаном зазначав, зокрема, що на запитання, чи вступив П. Болбочан у виконання обов’язків командувача групи, одержав відповідь: «Юридично ні, але ж фактично — так» і що «з цим Головний отаман повинен считаться». На прохання А. Певного полагодити справу «без пролиття крові» він знайшов розуміння у полковника. П. Болбочан, з свого боку, попросив інспектора передати Головному отаманові його «прохання приїхати в Проскурів для полагодження справи, гарантуючи недоторканость особи, але лише в тому разі, коли Головний отаман не буде звертатися до козаків». Наскільки щирими були свідчення А. Певного, важко судити. Проте у жодному з інших документів судової справи якихось погроз з боку П. Болбочана на адресу С. Петлюри не зафіксовано.
Щодо формування нового кабінету, за свідченням А. Певного, полковник висловив думку, що «він мусить бути построений по діловому принципу, відкидаючи всіх представников від партій яко їх представників; до того ж ще начальником Штабу Дієвої Армії мусить бути призначена людина фахова, а отаман Мельник мусить бути усунутий». Далі свідок підкреслив, що полковник жодним словом не згадував членів Директорії, а засвідчив своє шанобливе ставлення до Головного отамана С. Петлюри, якого просив санкціонувати нове призначення (Док. № 28).
Варто звернути увагу на оцінку ситуації Б. Мартосом, який уже згодом, на еміграції, інтерпретував взаємини головного державного інспектора В. Кедровського з підсудним під час конфлікту. Він, зокрема, наголошував на тій обставині, що П. Болбочан відмовився скласти з себе повноваження командувача групи, хоча В. Кедровський, як головний державний інспектор, стояв вище М. Гавришка і мав право відміняти розпорядження та накази підлеглих йому державних інспекторів. Свідчення В. Кедровського та їхня інтерпретація Б. Мартосом мали на меті створити враження, що П. Болбочан фактично вже захопив керівництво Запорізькою групою 299. Однак є очевидним, що далі намірів очолити групу справа у П. Болбочана та його прихильників так і не пішла. В. Сальський не був заарештований і продовжував здійснювати командування, про що свідчить його телефонна розмова з С. Петлюрою та активне спілкування з командирами військових частин.
Заступник головного державного інспектора Дієвої армії УНР І. Романченко заявив на суді, що П. Болбочан у розмові з ним підкреслював, що «згодився прийняти командування лише під давлінням обставин і для того, щоб спасти корпус від розвалу; знаю, — передавав слова полковника І. Романченко, — що коли я буду командувати корпусом кабінет міністрів може подати в одставку; але може це і краще». За словами свідка, полковник виявив неповагу до членів уряду і висловлювався про необхідність «створення нового, ділового кабінету», натомість «проти Головного отамана і проявлення його влади в любій формі, чи в диктатурі, чи в президентурі абсолютно нічого не мав» і виявляв готовність підпорядковуватися Головному отаману. І. Романченко свідчив, що П. Болбочан обміркував організаційний бік прийняття командування Запорізьким корпусом: «У тому разі, коли 6-та дивізія не захоче його бачити на чолі корпусу, він згоден приняти під команду лише 7-му і 8-му дивізію» (Док. № 28).
Стислий протокол судового засідання, де розглядалася справа П. Болбочана, не дає можливості всебічно й об’єктивно відтворити атмосферу, в якій відбувався суд, а також визначити ставлення свідків до справи. Тим більше нам видається неможливим визначити поведінку П. Болбочана на суді. Деякими сучасниками вона зображалася згодом у пізніших спогадах як «непримирима» (І. Мазепа) 300, або навіть «зухвала» (Б. Мартос)301. Разом з тим, у згаданому протоколі не зафіксовано жодного слова адвоката на захист підсудного — факт сам по собі красномовний.