У вогні
- Автор: Коллинз Сьюзен
- Серия: Голодні ігри #2
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна Мрій
- ISBN: 978-617-538-060-4
- Переводчик: Катерина Плугатир
- Жанр: Боевая фантастика
Электронная книга - «У вогні». Краткое содержание книги:
Джоанна Мейсон. Округ 7, лісозаготівля й папір, ось звідки її лісовий костюм. Вона перемогла, дуже переконливо вдавши, що вона слабка й безпомічна, тому її ніхто не чіпав. А потім Джоанна продемонструвала нелюдську здатність убивати… Вона розкуйовдила своє наїжачене волосся та закотила широко посаджені карі очі.
— Тільки поглянь, який у мене жахливий костюм! — звернулась вона до мене. — Мій стиліст — найбільший бовдур у Капітолії. Завдяки йому трибути з нашого округу вже сорок років вдають із себе дерева. Як би я хотіла, щоб мене вдягав Цинна! Ти маєш просто фантастичний вигляд.
Дівчачі балачки. Такі розмови я ніколи не вміла підтримувати. Одяг, зачіски, макіяж… Отож я збрехала:
— Так, Цинна класний. Навіть допоміг мені розробити власну колекцію одягу. Ти б тільки бачила, які сукні він шиє з оксамиту!
Оксамит. Єдина назва тканини, яку мені вдалося швидко пригадати.
— Я бачила. Під час вашого Туру. Оту сукню без бретельок, яку ти вдягала в Окрузі 2. Чи оту темно-синю з діамантами! Сукні були такі розкішні, що мені кортіло пропхати руку крізь екран і зідрати їх із тебе, — промовила Джоанна.
«Закладаюся, що так і було, — подумала я. — І бажано зідрати разом зі шкірою».
Доки ми чекали на ліфт, Джоанна розстебнула свій лісовий костюм, скинула його на підлогу та з огидою відбуцнула. Якщо не рахувати зелених листяних капців, на ній не залишилося нічого.
— Отак краще.
Вгору ми піднімались на одному ліфті, і всю дорогу до сьомого поверху вона базікала з Пітою про його малюнки, а світло від його костюму, що й досі мерехтів, відбивалось на ц голих грудях. Коли вона вийшла, я не повернула до Піти голови, але була певна: він підсміюється наді мною. Коли за Чичем і Сією зачинилися двері й ми залишились на самоті, я відкинула його руку, а він вибухнув сміхом. *
— Що таке? — гримнула я, коли ми вийшли на своєму поверсі.
— Ти, Катніс. Хіба не бачиш? — здивувався він.
— Що — я? — перепитала я.
— Як гадаєш, чому вони всі так поводяться? Фіней зі своїм рафінадом, Чич зі своїми поцілунками, Джоанна зі своїм стриптизом.
Він спробував додати в голос серйозності, але нічого не вийшло.
— Вони граються з тобою, бо ти така… сама знаєш яка.
— Ні, не знаю, — гаркнула я.
Я і справді й гадки не мала, про що він каже.
— На арені ти відверталася, щоб не побачити мене голого, навіть коли я був напівмертвий. Ти така… безневинна, — нарешті вимовив він.
— Ні, я не така! — вигукнула я. — Минулого року щоразу, коли навколо були камери, я мало не здирала з тебе одяг!
— Так, але… розумієш, за мірками Капітолія ти безневинна, — промовив він, намагаючись мене заспокоїти. — Як на мене, ти ідеальна. Вони просто тебе дражнять.
— Ні, вони глузують із мене, і ти разом із ними! — вигукнула я.
— Таж ні,— Піта похитав головою, але й досі на його вустах грала посмішка.
А я почала серйозно переосмислювати питання про те, хто з цих Ігор повинен вийти живим, але тут відчинилися двері ще одного ліфта.
До нас приєдналися Геймітч та Еффі. Вони мали вдоволений вигляд, але раптом обличчя Геймітча посерйознішало.
«Ну, що цього разу я зробила не так?» — мало не вигукнула я, але потім зрозуміла, що він дивиться на вхід у їдальню у мене за спиною.
Еффі також глянула в тому самому напрямку, а потім тихо промовила:
— Схоже, цього року для вас приготували повний набір.
Я розвернулась і побачила руду дівчину-авокса, яка прислужувала мені минулого року перед Іграми. Подума-лося: як приємно зустріти тут друга! А тоді я помітила, що хлопець, який стояв поряд із нею, теж авокс, мав також руде волосся. Либонь, під повним набором Еффі мала на увазі саме це.
А потім мене кинуло в пал. Бо його я також знала. Не з Капітолія, а з Горна: роками ми обмінювалися з ним приязними репліками, шуткували над супом Сальної Сей, а ще я бачила, як він лежав непритомний на площі, коли з Гейла вибивали дух.
Нашим новим авоксом був Дарій.
РОЗДIЛ 7
Геймітч схопив мене за руку, ніби остерігаючись, що я утну якусь дурницю, але в цю мить я була такою ж без’язикою, яким зробили капітолійські кати сердешного Дарія. Геймітч колись розповідав мені, що авоксам відтинають язики і вони назавжди втрачають здатність розмовляти. В моїй голові звучав голос Дарія, завше веселий і жартівливий, — він лунав на все Горно, коли Дарій дражнив мене. Дражнив не так, як сьогодні переможці, а по-доброму, по-дружньому. Якби тільки Гейл мав змогу його побачити…