У вогні

Оскільки Флавій, Вінія та Октавія неодноразово готували мене, процес давно мав стати рутинним. Але я й уявити не могла, яке на мене чекає емоційне випробування. Причепурюючи мене, всі троє принаймні двічі заливалися сльозами, а Октавія взагалі рюмсала безперестанку весь ранок. Як виявилося, вони дуже до мене прихилились і їх страшенно засмучувала сама думка про те, що я повертаюсь на арену. До того ж, якщо не буде мене, не буде й можливості відвідувати всілякі гучні заходи, на кшталт мого весілля, от вони й розклеїлися.

А побути сильними, щоб підтримати товариша, навіть не спало їм на думку, і тепер я повинна була заспокоювати їх. Оскільки саме я йшла на вірну смерть, це трохи дратувало.

Однак мені пригадалися слова Піти про служку в поїзді, який був засмучений тим, що переможці опиняться на арені вдруге. Про те, що навіть капітолійцям це не до шмиги. Я й досі думала, що з першим звуком гонга все забудеться, але все ж таки для мене стало одкровенням, що мешканці Капітолія мають до нас якісь почуття. Певна річ, вони не проти, аби щороку на арені вбивали дітей. Але про переможців вони знають так багато, особливо про тих, хто носить корону не перший рік, що й призабули: ми — звичайні люди. Тепер їм здається, що на арені помиратимуть їхні друзі. Ігри нарешті стали для них такими ж, якими завжди були для нас — мешканців округів.

Коли з’явився Цинна, я вже була роздратована: змучилася втішати свою підготовчу команду, та й їхні безкінечні сльози нагадували мені про сльози, які, понад усякий сумнів, зараз проливаються у мене вдома. Я стояла в тоненькому халаті, у мене боліли і шкіра, і серце, а я думала про те, що не витримаю бодай іще одного жалісливого погляду. Тож у мить, коли мій стиліст переступив поріг, я гаркнула:

— Присягаюся, якщо ще й ви розплачетесь, я вас усіх просто повбиваю.

Цинна тільки всміхнувся.

— Дощовий ранок?

— Мене можна викручувати, — відповіла я.

Обійнявши мене за плечі, Цинна повів мене обідати.

— Не бійся. Свої емоції я завжди спрямовую в роботу. Так я не завдам болю нікому, окрім себе.

— Я більше цього не витримаю, — попередила я його.

— Я знаю. І побалакаю з ними, — відповів Цинна.

По обіді я вже почувалася трохи краще. Подавали

фазана з різнокольоровим желе, зменшені версії всіляких овочів, що плавали у маслі, та картопляне пюре з петрушкою. На десерт — шматочки фруктів, які слід було занурювати в горщик із розтопленим шоколадом, — Цинні довелося замовити ще один горщик, бо я почала їсти шоколад просто ложкою.

— Отже, яке, там у нас вбрання для церемонії відкриття? — нарешті спитала я, вишкрябуючи рештки шоколаду з другого горщика. — Каски з ліхтариками чи вогняний костюм?

Адже під час виїзду на колісниці ми з Пітою маємо вдягнути щось, пов’язане з вугіллям.