У вогні

Аж одного разу, розплющивши очі, я побачила того, від кого мені не хотілось відгородитися. Хто мене ні про що не проситиме, нічого мені не пояснюватиме, не думатиме, що здатен мене переконати, адже тільки він по-справжньому знає мене зсередини.

— Гейле, — прошепотіла я.

— Привіт, Катніп!

Він схилився та прибрав з моїх очей пасмо волосся. Щока в нього обгоріла, і то нещодавно, рука перев’язана, з-під шахтарської сорочки прозирають бинти. Що з ним сталося? Як він узагалі тут опинився? Мабуть, удома трапилося щось жахливе…

Не те що я забула про Піту — я згадала про інших. Один погляд на Гейла — і вони всі постали в мене перед очима, вимагаючи моєї уваги.

— Прим? — видихнула я.

— Вона жива. І твоя мати також. Я вчасно їх забрав, — сказав він.

І

— Вони не в Окрузі 12? — запитала я.

— Коли почались Ігри, в округ злетілися бомбардувальники… — він завагався, продовжувати чи ні.— Ну, ти ж пам’ятаєш! що сталося з Горном.

Так. Я пам’ятала. Згорів як свічка. Старий склад, повний вугільного пилу. Весь наш Округ укритий вугільним пилом. Я уявила, як на Скибу падають бомби, — і мене прошив жах.

— Вони не в Окрузі 12? — перепитала я, наче цим могла перекреслити правду.

— Катніс, — ніжно промовив Гейл.

Я впізнала цей голос. Таким голосом він балакав до поранених тварин, щоб наблизитись і завдати останнього смертельного удару. Я інстинктивно піднесла долоню, щоб затулитися від його слів, але він її перехопив і міцно стиснув.

— Не треба! — прошепотіла я.