У вогні

Я стисла в долонях флягу, хоча тепло чаю давно вже розтануло в морозному повітрі. Від холоду в мене заклякли м’язи. Якби в цю мить з’явилася зграя диких псів, я б точно не встигла вилізти на дерево, шукаючи там порятунку від нападу. Мені б зараз варто було підвестися, пройтися, струсити з кінцівок занімілість. Але натомість я сіла, непорушна, як каміння піді мною. Вранішня зоря вже почала підсвічувати ліс. Сонцю я не здатна опиратися. Можу лише безпорадно дивитися, як воно повільно втягує мене в день, якого я довгі місяці чекала з острахом.

До полудня в моєму новенькому будинку в Поселенні Переможців зберуться всі. Репортери, знімальні групи, навіть Еффі Тринькіт, моя кураторка, — всі вони сьогодні прокладуть шлях із Капітолія до Округу 12. Цікаво, Еффі й досі носить дурнувату рожеву перуку чи ризикне вдягнути перуку іншого неприродного кольору вмисне на честь Туру переможців? На мене чекатимуть й інші. Під час довгої подорожі потягом капітолійські служки догоджатимуть кожній моїй забаганці. Перед публічними виступами мене причепурюватиме підготовча команда. Буде й мій стиліст і друг Цинна, що змоделював розкішне вбрання, яке уперше і звернуло на мене увагу глядачів Голодних ігор.

Моя б воля, я би постаралася цілком забути Голодні ігри. І ніколи б не згадувала їх уголос. Вдала б, що то мені наснився поганий сон. Але Тур переможців це унеможливлює. Він навмисне запланований поміж щорічними

Іграми: таким чином Капітолій змушує нас не забувати: жах — зовсім поряд. Щороку нам не лише нагадують про сталеву хватку влади Капітолія, нас зобов’язують це святкувати. А цього року я — одна з зірок шоу. І маю подорожувати з округу в округ, стояти перед натовпом, що позірно вітає, але таємно ненавидить мене, дивитися в очі батькам, чиїх дітей я вбила власноруч…

Сонце піднімалося дедалі вище, тож я присилувала себе підвестися. Всі суглоби ломило, а ліва нога так довго була нерухома, що тільки після кількох кроків я знову її відчула. В лісі я просиділа вже близько трьох годин, але оскільки так і не почала полювати по-справжньому, мені було нічим похвалитися. Ні для мами, ні для моєї маленької сестрички Прим це більше не мало значення. Тепер вони можуть дозволити собі купити м’ясо в місті, хоча всі ми більше полюбляємо свіжину. А от родина мого найкращого друга Гейла Готорна залежить від сьогоднішньої здобичі, і я не можу їх підвести. Тому я вирушила у півторагодинну прогулянку місцями, де ми поставили капкани. Ще навчаючись у школі, по обіді ми завжди мали час і перевірити наші пастки, і пополювати, і назбирати ягід, а тоді ще й повернутись у місто і продати здобич. Але тепер Гейл працює у копальні, а мені нема чого робити весь день, тому полювання я взяла на себе.

Зараз Гейл уже, мабуть, у шахті, спускається на нудотному ліфті вглиб землі, де буде ув’язнений поміж пластів вугілля. Я знаю, як воно там, унизу. Щороку в школі, мов на урок, нас водили на екскурсію в копальні. Коли я була маленька, це було просто неприємно. Вузькі тунелі, брудне повітря й задушлива темрява зусібіч. Але потому як у вибуху разом із кількома шахтарями загинув мій батько, я ледь могла примусити себе зробити крок до ліфта. Щорічна екскурсія наводила на мене панічний жах. Двічі я так нервувала перед походом у копальню, аж мені ставало зле, і мати залишала мене вдома, побоюючись, що я підхопила грип…

Я подумала про Гейла; по-справжньому живим він почувався лише в лісі з його свіжим повітрям, сонячними променями і чистою водою. Не знаю, як Гейл зносить роботу в копальні. Хоча… знаю. Він терпить її, тому що це — мало не єдиний шлях прогодувати матір і молодших братів та сестру. А ось поряд я — з повними цебрами грошей, яких вистачило б, аби прогодувати обидві наші родини, але Гейл не візьме од мене і монетки. Йому навіть важко було згодитися, що я приноситиму м’ясо, незважаючи на те, що сам би він, якби мене вбили на Іграх, підтримував мою маму і Прим. Я сказала йому, що він робить мені послугу, адже я просто з глузду з’їжджаю, коли цілий день сиджу вдома без діла. Навіть за цих умов я ніколи не заношу Готорнам здобич, якщо Гейл удома. Та відтоді як він став працювати дванадцять годин на добу, це просто.

Єдиний день, коли я можу нормально поспілкуватися з Гейлом, це неділя: ми зустрічаємось у лісі, щоб пополювати разом. Для. мене це найліпший день тижня, хоч зараз неділя вже більше й не схожа на ті неділі, коли ми ще могли розповісти одне одному про все на світі. Ігри зіпсували навіть це. Я сподіваюся, що мине час і нам знову буде так само легко одне з одним, як і раніше, але щось у мені знає) напевне, що надії ті марні. Вороття немає.