Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Самиця з малям, — пошепки мовив Старий. — Стріляти не можна. Дайте я хоч роздивлюся на її ріг. — І з цими словами він узяв у М’Коли бінокль.
— Вона бачить нас? — спитала Мама.
— Ні.
— Далеко від нас?
— Ярдів за п'ятсот.
— Боже, ну й велика! — прошепотів я.
— Так. Велика самиця, — погодився Старий. — Цікаво, а де ж самець? — Старого охопило радісне збудження. — Тільки надто темно, стріляти можна хіба що зовсім зблизька.
Повернувшись до нас задом, носороги спокійно паслися. Здається, ці тварини ніколи не ходять повільно. Вони або біжать, або непорушно стоять на місці.
— Чого це вони такі червоні? — спитала Мама.
— Бо викачались у глині,— пояснив Старий. — Нам треба квапитися, поки ще не зовсім смеркло.
Сонце вже зайшло, коли ми вийшли з лісу й побачили внизу під схилом пагорб, звідки в бінокль спостерігали за носорогами. Треба було зійти вниз, перетнути долину й вертати додому шляхом, яким і прийшли, однак з дурного розуму ми вирішили пройти узліссям по схилу. І ось так поночі, тримаючись цього прямого маршруту, ми рушили через глибокі підступні виярки, що здаля видавалися гайками, ковзались, чіплялися за ліани, спотикалися, лізли вгору і знову сповзали дедалі нижче, потім з неймовірним зусиллям знов видиралися по схилу, а ліс повнився нічними звуками, чувся хрипкий рик леопарда, що полював на бабуїнів, я боявся змій і в пітьмі з острахом торкався кожного підозрілого корінця чи гілочки.
Навкарачки ми перетнули дві глибокі ущелини, а тоді при місяці перебралися через довгу й страшенно круту відногу гори; ми рухалися вервечкою, здиралися обережно й повільно, крок за кроком чіпляючись за виступи й підтягуючись на високому стрімкому схилі, страшенно потомлені, насилу тягнучи важкі рушниці — і так аж до гребеня, де полегшено зітхнули. Перед нами розкинулась залита місячним сяйвом рівнина; потім ми знову йшли вниз, угору й прямо через невисокі пагорби; ми падали від утоми, але попереду вже блимали вогні, й нарешті ми вступили до табору.
І ось я сиджу біля вогню, кулюся від вечірньої прохолоди зі склянкою віскі з содовою і чекаю, коли брезентова ванна на чверть наповниться гарячою водою.
— Купасі, бвана.
— Чорт забирай, більше я вже не зможу полювати на гірських баранів, — озиваюсь я.
— А я і досі не могла, — відказує Мама. — Це все ви мене силували.
— А ти дряпаєшся по горах краще за будь-кого з нас.
— Як ви гадаєте, Старий, ми зможемо ще коли-небудь полювати на гірських баранів?
— Не знаю, — відповів Старий. — То вже, мабуть, як вийде.
— їзда на оцих клятих машинах просто нестерпна.
— Якби робити такий перехід щовечора, то й незчулися б, як днів за три пройшли б весь шлях.
— Атож. Але я все одно боятимуся змій, хоч ми ходитимемо отак щовечора цілісінький рік.
— Згодом твій страх мине.
— Ніколи, — відповів я. — Я їх боюся нестямно. Пам'ятаєте, коли я, не помітивши вас за деревом, торкнувся вашої руки?
— Ще б пак, — відповів Старий. — Тоді ви відскочили ярдів на два. То ви справді т&к боїтеся змій чи тільки вдаєте?
— Страшенно боюся. Відколи пам'ятаю себе.
— Та що це з вами сьогодні, хлопці? — спитала Мама. — Поговоріть краще про війну.
— Ми вкрай потомилися. А ви воювали, Старий?
— Куди мені воювати, — відповів Старий. — Де ж той лобуряка з віскі.— І блазнювато загукав тоненьким фальцетом: — Кей-ті! Агов, Кей-ті!
— Купасі,— тихо, але наполегливо повторив Моло.
— Я дуже стомився.
— Мемсаїб купасі,— з надією мовив Моло.
— Зараз іду, — сказала Мама. — А ви швидше допивайте своє віскі. Я зголодніла.
— Купасі,— суворо мовив Кейті до Старого.
— Сам купасі,— огризнувся Старий. — Одчепись.
Кейті відвернувся, і на його осяяному вогнищем обличчі майнула посмішка.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Старий. — То вип'ємо по одненькій? — спитав він мене.
— Можна й ще по одненькій, — відповів я, — а тоді вже будемо купасі.
— Купасі бвана М'Кумба, — сказав Моло.
Мама підійшла до вогню в своєму голубому халаті й високих протимоскітних чоботях.
— То йдіть уже, — сказала вона. — А коли скупаєтесь, вип'єте ще. Тут гарна тепла й мулиста вода.
— От причепились, — зауважив Старий.
— Пам'ятаєш, як ми полювали на баранів, а в тебе злетів капелюх і мало не впав на барана? — спитав я у Мами: під дією віскі я перенісся думками у Вайомінг.