Вождь червоношкірих (Збірник)
- Автор: О. Генри Уильям
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-042-0
- Переводчик: Ольга Федорченко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вождь червоношкірих (Збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.
— Я візьму його, як немовля, — заспокоїв друзів лейтенант. — Дівчина заманила Малюка у пастку. У нього не буде жодного шансу мене підстрелити.
Сандридж осідлав коня і помчав до переправи Самотнього Вовка. Прив'язавши мишастого у кущах біля струмка, він вийняв із чохла вінчестер і обережно наблизився до джакалю Пересів. Серпик місяця то визирав із-за купчастих молочно-білих хмар, то ховався за ними.
Загорода для фургона виявилася ідеальним місцем для засідки; рейнджер без пригод пробрався всередину. У тіні кущів перед джакалем Сандридж бачив силует коня і чув, як той нетерпляче б'є копитами тверду землю.
За годину напруженого очікування із джакалю вийшли дві постаті. Одна, в чоловічому одязі, швидко скочила на коня і помчала галопом повз загороду в бік переправи і селища. Друга, вбрана в червону спідницю, блакитну блузку, з накинутою на голову коричневою мантильєю, вийшла на місячне світло і дивилася услід вершникові. Сандридж вирішив, що скористається нагодою, доки Тоня повернеться. Він здогадувався, що сцена вбивства не порадує дівчину.
— Руки вгору! — наказав він, виходячи із загороди з вінчестером на плечі.
Постать швидко обернулася, але і не подумала підіймати руки, тож рейнджер вистрелив — раз, два, три, потім випустив іще три кулі. Коли справа стосувалася Малюка Сиско, не завадило б підстрахуватися. Всі постріли влучили у ціль, з відстані у десять кроків неможливо промазати, навіть у нечіткому місячному світлі.
Постріли розбудили старого, який спав на своїй ковдрі. Прислухавшись, він почув нелюдський зойк чоловіка, охопленого смертельним розпачем і болем. Старий підвівся, лаючи неспокійну молодь.
Високий світлочубий привид увірвався до джакалю. Тремтячою, як очерет на вітру, рукою він зірвав зі стіни ліхтар і кинув на стіл листа.
— Поглянь сюди, Пересе! — закричав чоловік. — Хто це написав?
— Господи! Це ж сеньйор Сандридж! — пробурмотів старий, підходячи ближче, — Сеньйоре, цей лист написав ЕLChivato, як його називають люди, приятель Тоні. Подейкують, він погана людина, я не знаю.
Поки Тоня спала, він написав листа і послав мене до Домінго Сейлса, щоб той передав його вам. А що там написано, сеньйоре? Я дуже старий, я нічого не знаю. Боже мені поможи, світ — до біса безглузде місце, а у домі немає чого випити, немає випивки!
Єдиним бажанням Сандриджа було впасти долілиць у пилюку поруч із колібрі, яка більше ніколи не злетить у небо. Рейнджер не був кабальєро, вишукана насолода помсти не гріла йому душу.
А за милю від джакалю вершник, котрий проїхав повз загороду для фургонів, завів грубу немелодійну пісню, яка починалася словами:
Яблуко сфінкса
Білдед Роуз, візниця, зупинив диліжанс за двадцять миль від Парадиза, не доїхавши до Санрайз-Сіті п'ятнадцять миль. Цілий день лютувала завірюха. Снігу намело до коліна. Розбита стара дорога, що звивалася між відрогами численних крутосхилих гір, була небезпечною навіть удень. А тепер, коли сніг і темрява надійно замаскували її підступну сутність, про те, щоб рухатися далі, не могло бути й мови, пояснив Білдед Роуз. Він зупинив чотирьох міцних коників і поділився з п'ятьма пасажирами власними мудрими думками.
Суддя Менефі, лідерство й авторитет якого серед подорожніх були незаперечні, як перевага срібної таці над глиняними тарілками, відразу вистрибнув із диліжанса. Натхненні його прикладом, інші чотири пасажири теж підвелися, готові йти у розвідку, протестувати, опиратися, продовжувати шлях — залежно від того, як учинить їхній провідця. П'ята мандрівниця, юна дівчина, залишилась у кареті.
Білдед вибрав місцем стоянки уступ першого відрогу гори. Обабіч дороги нависали два ріденькі паркани із чорних дірчастих дощок. За п'ятдесят кроків угору від верхнього паркана темною плямою серед білих кучугур стояв невеликий будинок. До нього й піднявся суддя Менефі зі своїм почтом. Незвичне оточення і пухнастий сніг змусили дорослих чоловіків кричати і галайкати, наче зграя хлопчаків. Джентльмени шуміли, тарабанили у вікна і двері. Непривітна тиша мовчки опиралася зайдам, які врешті-решт пішли на штурм і, подолавши ненадійні бар'єри, заволоділи нерухомістю.
Ті, хто залишився біля диліжанса, чітко чули тупотіння і галас, що долинали зсередини занедбаного будинку. Незабаром там спалахнуло світло, засяяло, зайнялося високо, яскраво і весело. Збуджені дослідники помчали назад крізь лапатий сніг. Гучніше за трубу — та що там трубу, за цілий оркестр! — суддя Менефі заявив, що їхні муки винагороджені — вихід зі скрутного становища знайшовся. Єдина кімната у будинку виявилася нежилою і без меблів, зате з великим коминком. У прибудові позаду будинку зберігалася чимала купа нарубаних дров. Таким чином, на мандрівників чекав прихисток і тепло замість тремтіння від нічного холоду. Для Білдеда суддя припас іще пару гарних новин — біля будинку є не зовсім зруйнована стайня із запасом сіна на горищі.