Вождь червоношкірих (Збірник)

Коли над землею запанували сутінки, всі троє зібралися при світлі ліхтаря у джакалі — на вечерю з вареної квасолі, козиних відбивних, консервованих персиків і кави. Потім нащадок ацтеків, загнавши кіз до загороди й викуривши цигарку, перетворився на мумію, загорнену в сіру ковдру. Тоня помила тарілки, Малюк витер їх рушником, вирізаним із мішка для борошна. Очі дівчини сяяли, вона без кінця щебетала про дрібниці, котрі змінилися у її світі з часу останнього візиту Малюка; все було як завжди, коли Малюк навідувався до джакалю. Потім Тоня залізла надворі у гамак і заспівала сумну пісню про кохання, акомпануючи собі на гітарі.

— Ти ще кохаєш мене, маленька? — запитав Малюк, шукаючи папір на самокрутку.

— Я завжди тебе любитиму, радосте моя, — відповіла Тоня, поїдаючи його чорними очима.

— Мені треба сходити до Фінка, — сказав Малюк, підводячись, — купити тютюну. Я думав, у мене є трохи у плащі, але… Повернуся за півгодини.

— Повертайся швидше, — попросила Тоня, — і скажи мені, як довго ти побудеш зі мною цього разу? Поїдеш завтра, залишивши мене наодинці з горем, чи ще поживеш у своєї Тоні?

— Цього разу я залишуся на два-три дні, — відповів Малюк позіхаючи. — Мені добряче довелося побігати цього місяця, хочу відпочити.

Похід до крамниці забрав рівно півгодини. Коли Малюк повернувся, Тоня досі гойдалась у гамаку.

— Знаєш, золотко, — мовив Малюк, — у мене якесь дивне відчуття. Наче за кожним кущем, за кожним деревом хтось підстерігає мене з револьвером напоготові. Раніше я не вірив у такі дурниці, але, мабуть, це передчуття. Мені дико закортіло забратися звідси вже завтра вранці. Всі околиці Гваделупе киплять через старого голландця, якого я відправив на той світ.