Вождь червоношкірих (Збірник)
- Автор: О. Генри Уильям
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-042-0
- Переводчик: Ольга Федорченко
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вождь червоношкірих (Збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей середнього і старшого шкільного віку.
Надворі завивав вітер, сніг забив кожну щілинку, холод підступав до спин шістьох жертв заметілі, але у сил природи, хай як дивно, знайшовся відданий прихильник. Тієї ночі суддя Менефі зробився адвокатом бурі. Він став на захист природи, тож у своєму клопотанні намагався переконати замерзлих присяжних, що вони зупинились у літньому котеджі, обсадженому трояндами, а вітерець — це теплий зефір. За допомогою винахідливості, розуму, цікавих історій, софістики суддя таки домігся свого. Його оптимізм не залишив байдужим нікого. Всі намагалися внести лепту в загальне пожвавлення. Навіть леді не втрималася від репліки.
— Який чудовий вечір! — сказала вона співучим кришталевим голосом.
У паузах між розмовами хтось із мандрівників підводився і починав жартівливо досліджувати кімнату, в якій небагато залишилося від колишнього мешканця, старого Редрута.
Всі зі щирим ентузіазмом напосілися на Білдеда Роуза, щоб він розповів історію божевільного відлюдника. Наразі, коли розпряжені коні зручно розмістились у стайні, а пасажири — у будинку, Білдед був сама люб'язність і стриманість.
— Старий невдаха, — почав Білдед, не приховуючи зневаги, — прожив тут років зо двадцять. Нікому не дозволяв до нього наближатися. Ховався, як стара гуска, і з грюком зачиняв двері, тільки-но на дорозі з'являлися люди. На горищі у нього стояла прядка, все як треба. Харч і тютюн він купляв у Сема Тіллі в Літтл-Мадді. А в серпні старий приперся до крамниці, замотаний у червону ковдру, і сказав, що він — цар Соломон, а незабаром до нього приїде з візитом цариця Савська. Він приніс усі свої гроші — повний мішечок срібла — і висипав їх у Семів колодязь. «Вона не приїде, — сказав Редрут Сему, — якщо дізнається, що у мене є гроші». Тільки-но хлопці почули його теорії про гроші та про ставлення до них жінок, відразу втямили, що у нього дах поїхав, послали по лікаря і замкнули старого в божевільні.
— Можливо, Редрут став відлюдником унаслідок романтичної історії? — поцікавився один із пасажирів — молодий чоловік, власник Агенції.
— Ні, — відповів Білдед, — принаймні я про таке не чув. Звичайні труднощі. Подейкують, колись давно, ще до того, як він став одягатися у червоні ковдри і вдаватися до сумнівних операцій із грошима, йому не вдалося завоювати серце юної леді. А романтична історія… ні, такого я не чув.
— Ага! — глибокодумно вигукнув суддя Менефі. — Справа побудована на нерозділеному коханні, без сумніву.
— Зовсім ні, сер, аж ніяк! — заперечив Білдед. — Вони навіть не одружилися. Мармадюк Малліган із Парадиза якось зустрів чоловіка, з яким старий Редрут колись мешкав у одному містечку. І цей чоловік розповів, що Редрут був нічогенький хлопець, але в кишені у нього дзвеніли не долари, а запонки та в'язка ключів. Він був заручений із юною леді, здається, її звали Аліса, точно не пам'ятаю. І це була така дівчина, від одного погляду на яку хочеться купати її в розкоші. Аж тут у місті з'явився молодик, заможний, із добре підвішеним язиком, із власними кабріолетами, шахтами і купою вільного часу. Хоча міс Аліса й була застовпованою ділянкою, вони з прибульцем хутко знюхалися між собою. Заходили одне до одного в гості, випадково зустрічалися дорогою на пошту… Словом, між ними відбувалося таке, яке часом змушує заручену дівчину повернути нареченому обручку й подарунки, — «тріщина у лютні[60]», так це називають поети. Одного разу сусіди бачили, як Редрут і міс Аліса розмовляли біля її воріт, потім він ураз зняв капелюха і пішов геть. Відтоді він у місто не повертався, наскільки відомо тому чоловіку.
— А що трапилося з Алісою? — запитав власник Агенції.
— Гадки не маю, — відповів Білдед. — Тут моя жила інформації обертається на стару кульгаву шкапу і відкидає копита. Я розповів усе, що знав.
— Дуже сум… — почав був суддя Менефі, але його змусила замовкнути вища інстанція.
— Яка чарівна історія! — проспівала мандрівниця солодким як флейта голосом. На якийсь час у кімнаті запанувала тиша; єдиними звуками було завивання вітру і потріскування вогню.
Чоловіки сиділи на підлозі на невеликих дошках, застелених для зручності покривалами. Власник млинів «Маленький Голіаф» підвівся і почав міряти кроками кімнату, щоб розім'яти затерплі ноги.
Раптом пролунав його радісний скрик. Друг мірошників стрибнув із темного кутка, тримаючи щось у руці. Це щось виявилося яблуком — великим, червоним, приємним на дотик твердим яблуком ранет. Яблуко лежало в кутку на верхній полиці, загорнуте в газету. Навряд чи це старий Редрут поклав його туди — яблуко було занадто свіжим і апетитним, щоб пролежати на полиці від літа. Понад усякий сумнів, його залишили інші подорожні, які обідали у покинутому будинку.
60
Цитата з «Ідилій короля» Альфреда Теннісона.