Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
Гітлер підписав декрет про відправку членів СС у діючу армію…
Таким чином, восени сорок четвертого Гіммлер уже не мав такої масової опори в рейху, як було досі, бо більшість офіцерів його організації тепер гнили в окопах на Сході й на Заході. Правда, це переміщення масової тилової опори рейхс-фюрера не торкнулось апарату РСХА, але двохсоттисячний загін «чорних» СС, переважно гестапівців, не витримував ніякого порівняння з шестимільйонною масою «коричневих», тобто рядових членів НСДАП.
Тепер, після того, як більшість «рицарів СС» потрапили у подвійну підлеглість — Гіммлера й армійського командування, — після того, як вони опинилися в бліндажі чи в казармі, без права пересування, апарат Бормана став єдиним кістяком рейху, його скелетом, реальною її безконтрольною силою країни.
Щотижня Борман одержував докладні звіти від своїх гаулейтерів. Німеччину розподілили на тридцять три гаулейтунги — тобто всі землі, такі, як Баварія, Гессен, вільне місто Гамбург, мали свою величезну обласну партійну машину.
Борман не відправив на фронт жодного з своїх функціонерів, а в апараті НСДАП працювало понад дев'ятсот тисяч чоловік; всі вони служили йому, тільки йому; вони йому звітували щомісяця; він їм надсилав директиви, з ними проводив інструктажі; саме на такому інструктажі, який він провів у Берліні в листопаді сорок четвертого, коли зібралося понад тисячу місцевих керівників НСДАП, Борман сказав:
— Тепер, коли на плечі наших братів по СС лягла головна відповідальність за майбутнє рейху, яке вирішується на полях битв, ваше завдання, дорогі партайгеносен, полягає в тому, щоб узяти на себе частину їхньої роботи в тилу, допомагати їм щодня й щогодини, скоординувати спільну діяльність і з усіх важливих питань звертатися до мене, щоб я міг обговорити найневідкладніші справи з рейхсфюрером Гіммлером.
…Серед функціонерів були ще й ті, які пам'ятали Рема і Грегора Штрассера, знали, що без них фюрер ніколи не прийшов би до влади, і їх охоплював жах при згадці про страшну долю цих основоположників руху, і тому вони затаєно, тяжко боялися СС, що розстріляло багатьох ветеранів партії, які наважились відкрито висловити свою незгоду з акцією бійців «охоронних загонів», котрі усунули з дороги Рема і Штрассера.
Саме тому пасаж Бормана про «допомогу СС» апаратники НСДАП зрозуміли як сигнал до дії, до безумовного підкорення СС місцевим організаціям партії.
Гіммлер дізнався про це все постфактум, повернувшись до Берліна з поїздки на Східний фронт, тільки після того, коли фюpep сказав йому:
— Все-таки я не перестаю дивуватися з ненав'язливої й коректної доброти Бормана. Він не ждав, поки ви звернетеся до нього з проханням по допомогу, а перший подав вам руку братства… Гадаю, тепер ви не відчуватимете тих втрат, яких завдала організації СС передислокація ваших кращих частин на поля битв…
Гіммлеру лишалося тільки подякувати Борману і, ненависно посміхаючись, потиснути йому руку.
Відтоді місцеві організації PCXА і СС повинні були — хоч це й не провели окремою постановою — передавати свої щомісячні звіти в НСДАП.
Один з таких документів потрапив на очі гаулейтеру Верхньої Австрії Айгруберу. В ньому глухо говорилося про те, що кілька разів у районі Альт Аусзеє, неподалік від тих місць, де стоїть вілла Кальтенбруннера (він завжди приїздив туди щосуботи — поки не зламалося становище на фронтах), зафіксована робота короткохвильового передавача, що виходив, судячи з усього, на американську розвідувальну мережу в Швейцарії.
Айгрубер зажадав від місцевого гестапо докладнішого звіту про ворожу розвідгрупу, засновану противником зовсім близько від резиденції обергрупенфюрера Кальтенбруннера, але ясної відповіді не дістав; здивований, він запитав ще раз. «Іде оперативна розробка», — відповіли йому лаконічно, натякаючи, що будь-які подробиці можуть завдати шкоди розслідуванню.
Айгрубер вважав своїм обов'язком довести до відома Бормана про цю дивну справу, бо область, яка була у його віданні, межувала з Альпійським редутом, районом Берхтесгадена, де дислокувалась запасна ставка Гітлера, — саме туди він мав з дня на день перебратися з Берліна, щоб продовжити боротьбу проти ворога; крім того, тут, між Лінцем і Зальцбургом, містилися соляні копальні Альт Аусзеє, куди сховали експонати «музею фюрера» на суму дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів.
…Саме ця інформація змусила Бормана викликати Мюллера й доручити йому негайно й досконально з'ясувати всю правду. «Ніхто не знає про це сховище, — сказав Борман, — я запевнив Гітлера, що шедеври світового мистецтва ніколи не потраплять до рук ворога: або вони залишаться нашими, — або ж їх поховають у соляних шахтах і знищать підземними водами».