Наказано вижити

Борман довго мовчав, потім, зітхнувши, відповів:

— Мюллер, хочу дати добру пораду на майбутнє: ніколи не показуйте тому, хто стане вашим шефом, що ви вмієте вичисляти його думку наперед… Ви, навпаки, мусите всіляко переконувати свого керівника, що вміння бачити грядуще властиве лише йому одному, і нікому іншому… Знаєте, як вам зараз треба було б сказати мені?

— Мабуть, я повинен був, — добродушно відповів Мюллер, — висловити здивування, що така достойна людина, якою всі по праву вважають рейхсфюрера СС, не буде надалі очолювати групу армій «Вісла»; рейх не матиме змоги зайвий раз упевнитися, — який благотворний вплив людей СС на безідейні сили вермахту…

Борман похитав головою:

— Тоді ви зразу розписалися б у тому, що служите дурневі чи параноїку… А я психічно абсолютно здоровий, що, на жаль, позбавляє мене надії прославитися геніальним… Та й я не такий уже дурень… Ні, любий Мюллер, ви повинні були сказати, що таке рішення вас страшенно вразило, потім витягли б ручку й блокнотик та й показали б, що ви нічого не можете самі, а лише вмієте скрупульозно виконувати те, що вам накаже шеф.

Мюллер ледь стримався, щоб не сказати: «Ви нав'язуєте мені свою манеру поведінки, чи варто повторювати? Адже саме пошук породжує нові повороти якості».

Борман, ніби зрозумівши ці думки Мюллера, сказав:

— До речі, саме так, я нав'язую вам стереотип поведінки, який привів мене в те крісло, де я сиджу зараз, і роблю це лише тому, що наші з вами стосунки за останні тижні стали особливими, Мюллер… А тепер скажіть головне: чи зможете ви зробити так, щоб у Кремлі вже завтра дізналися про дві події, зовні нічим між собою не пов'язані. Перше — начальником штабу замість Гудеріана призначено генерала Кребса, якого тримали в тіні тому, що він був службовцем військового аташату в Москві при Шуленбургу, коли той був послом. Кребс дуже добре знав росіян і як тільки міг відстоював своє переконання, що воєнна перемога над Росією неможлива; друге — що на посаду начальника штабу Кребса провів робочий секретар фюрера, якийсь Борман, котрий вважає: саме Кребс у потрібний час зможе домовитися з радянським Верховним Головнокомандуванням про необхідність припинити кровопролиття.

— Зможу, — відповів Мюллер, зовсім упевнившись у тому, що в Бормана існує детально розроблений план врятування, в якому елемент випадкового провалу, звичайно ж, враховано, але головну ставку поставлено на грунтовну планомірність удачі.

— Я вірю вам, — сказав Борман. — Отже, тепер ви маєте право запитувати мене.

— Чи варто, рейхслейтер? Я безмірно відданий вам, ваше сходження свідчить про те, що ви знаєте наперед не два чи три, а сто ходів і розраховуєте їх так, що будь-яке стрясання повітря моїми здивованими словесами може перешкодити вам тримати нитки плану в єдиному клубку задуму.

Борман зауважив:

— Щось ви заговорили, як Шелленберг: аж надто витіювато, а тому — підозріло…

— Кожна людина завжди намагається бодай у чомусь узяти реванш, коли усвідомлює, що в головному, тобто в розумі, реванш неможливий… От я й почав заливатися соловейком, не гнівайтесь…