Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Таким чином, антипольські акції завжди виправдовували, в тому числі й у офіційних наказах вищого керівництва ОУН і УПА, дійсною та гаданою співпрацею між поляками та німцями й радянською владою. Пізніше почали також покликатися на вбивства українців на Холмщині, які нібито вже від 1941 року набули масового характеру. Окремі напади охоче обґрунтовували необхідністю помсти за акти польської відплати, витворюючи таку хронологічну послідовність подій, у якій поляки неодмінно першими вдавалися до неприхованого насильства. Хорошим прикладом цього може послужити тут пропагандистська брошура діяча ОУН Мирослава Прокопа Куди прямують поляки? Дії УПА представлені в ній, як захисна реакція на «польський терор» і спробу загарбати українські землі. Згідно з цією версією, саме польське підпілля першим заходилося мордувати цивільних українців, що зумовило спонтанний бунт української людності, яка виступила проти гнобителів. Допіру пізніше до акції приєдналися загони УПА. Заперечуючи можливість вчинення українцями військових злочинів, водночас ретельно фіксувалися всі польські злочини з наміром використати їх у пропаганді. Бандерівці міркували, зокрема, про публікацію спеціальної Білої книги з описами лихих вчинків польського підпілля супроти українців. Її планували опублікувати одночасно українською, польською та французькою мовами.

У цьому контексті варто нагадати про певну подію. Одна зі зв’язкових Шухевича Катерина Міхалкевич на допиті в НКВС розповіла про спеціальне завдання, яке отримала від командувача УПА на початку 1944 року. Вона мала відвідати на Волині ті місця, де «німецькі есесівці» убили значну кількість польського та українського населення, щоб «розшукати» свідків, які б підтвердили, що винуватцями цих злочинів були комуністичні партизани — росіяни. Ось що вона сказала на допиті: «Розпорядження Шухевича я виконала, я знайшла фіктивних свідків і записала відповідні акти»[208]. Здається малоймовірним, що ОУН-Б препарувала матеріали, покликані відбілити німецькі злочини. Значно ближчим до істини виглядає припущення, що справа стосувалася польських сіл, вимордуваних УПА.

Всі інструкції стосовно антипольських акцій вважалися суворо таємними, також у офіційних заявах ніколи не згадували про існування наказів згори, які вимагали «усунення» поляків. Ця завіса таємниці була такою щільною, що навіть після падіння комунізму в дев’яностих роках XX століття живі ще тоді бандерівські діячі категорично заперечували існування подібних наказів, стверджуючи, що то вигадки людей, вороже налаштованих до незалежної України.