Втомлені гори

Та до цього народ, видно, звик, Бо чим більше його обкрадають, Тим охотніше йде на шашлик. От тому буть не можу спокійним І вдавать, що я зовсім сліпий! О, народе, ти пий, пий горілку, Тільки ж розум ти свій не пропий! Наші люди привикли до крику, Це як пісня для них перед сном, Головне аби чарочку випить, Або душу поніжить вином. Він стогнав і в минулім столітті, Він стогнав і в античні часи, І хоч він не стояв на узбіччі, Та з дівчаток знімали труси. А всі гітлери, сталіни, каїни, Це як Щука, щоб Лин не дрімав, Тож, народе, прошу, просипайся, Бо здається, що час вже настав. 19.2.1998 р. КОЛИ ГОРМОНИ НАПИРАЮТЬ Як жінка файна – то удача, Навіть, якщо вона й ледача. Коли гормони підпирають, Тоді про вроду не питають. 10.11.2008 р. ПРО СІМЕЙНЕ ШАСТЯ Присв’ячую всім трудівницям світу Жіночко-голубонько моя, Неспокійна вічна трудівнице, Поклади свій шпатель на "козла", Низько тобі хочу поклониться. За оті автографи життя, Що даруєш людям, ніби долю, За твої жіночі почуття, Що горять калиною у полі. Кожен день на хвилях красоти Пишеш ти будинками сонети, Та нажаль, що про таких як ти Не завжди писать хотять поети. Не зупинить майстер, як колись, Не гукне начальство відпочити, І міністр не скаже: – Зупинись, Ну навіщо і куди спішити? Зробиш більше – новий план дадуть, І ще більшу норму, як сьогодні, То ж чи варт на погань спину гнуть, За які такі гріхи господні? За які такі гріхи, скажіть, Протяги колючками шпигають? Лізе взимку в пазуху мороз І сніжинки душу освіжають. А в газетах наших і в кіно, Що в державі працю величають... Чому б ні, не стань ти працювать – То пани геть всі повимирають. Дуже вже багато в нас тих слуг, Можна було б й греблю загатити, А який оптимістичний дух, І хотять братки ще краще жити. Ну а ти гони все та давай! А конвеєр крутить, ніяк чхнути, А захочеш в туалет сходить – Мусиш до начальника звернутись. От тому, кохана, не хапайсь, Ні не варто з сили вибиватись, І мене, голубонько, не лай, Що не міг тобою любуватись. І завжди, рідненька, пам’ятай, Що сім’я від посмішки щаслива, А тому хоч трішки залишай Ти і їй тепла свого і сили. І ніколи ти не забувай, Бджілочко моя ти працьовита, Що роботи непочатий край, А сім’я тоді буде щаслива, Як у тебе буде в серці май, І для неї лишаться ще сили. 7.7.1981 р. ЗНІМІТЬ ОРДЕНИ, СОЛДАФОНИ! Зніміть ордени, "ветерани"– Символ гніву і образ, В них я бачу біль і рани, Гори трупів в різний час. Як зіщулившись в хатині, Голосила дітвора, Ну а ти катам-убивцям Все вигукував – ура! Познімайте ви медалі – Символ всіх людських підлот, Бо і мертві вже піднялись Захищати свій народ. Бо як бачу я медалі, Що звисають в вас з грудей, Бачу сльози і печалі Всіх знедолених людей. І відмовтесь ви від пенсій, І віддайте дачі тим, Кого ще не встигли вбити – Інвалідам і старим. А тепер сказати хочу Ось що я тобі, народ: – Той, хто більш тебе гвалтує, В того більше й нагород. 10.9.1989 р. ПРО ХЛІБ ТА ГРАФОМАНІВ "Поету" В. Юхимовичу Пишуть всі про хліб та колосочки, Про ліси зелені запашні, Про дівочі стегна та пупочки, Працю величаючи і ні. Всі ми вмієм гарно говорити Про любов до праці трударя, Та на жаль не вміємо цінити, Бо землі не знаєм букваря. Й чи багато тих інтелігентних, Хто так "щиро" любить праці дзвін, Чи хоч раз спецівку із брезенту Одягнув просмаленую він? Чи ходив по зоряному полю? Чи хоч знає, що таке роса? Як стерня у ноги людям коле, І які над полем небеса. Що він знає про життя, про працю? Про отих замучених людей, Тих, що влітку з чотирьох вже ранку Дома не знайдете ви ніде. То ж чому замовкли всі, як риба? Хто про хліб вам право дав писать? Хліб привик до чорних рук і роби, До дощів, до скрипу коліщат.