Діти морських туманів

— …якщо всі надінуть різні костюми, скажи, Фанні? Щось схоже на карнавал, описаний у романі Алена-Фурньє «Великий Мольн»[12].

Я владним жестом зупиняю її.

— Не ворушись. Зажди!

Я нахиляю голову, замислююсь. Що нагадує мені цей куточок колишнього? Що постає тут перед моїми очима? Вікно з старомодним наличником, на його тлі — висока дівчина з двома білявими косами, довга, до самого низу червона сукня. Під склепінням вікових крокв посередині висить триколірний прапор, пошарпаний у битвах, наче поранений під Вальмі. А на довершення цієї картини — поставлений трохи впоперек хисткий стіл, і на ньому весь у пилюці ручний металевий свічник, вкритий блакитною, подекуди полущеною емаллю. Бракує тільки запаленої свічки, каламаря, гусячого пера й великої чорної книги, заповненої нервовим письмом, що вийшло з-під безжальної руки громадського обвинувача часів Робесп'єра.

— Не ворушись, — наказую знов. — Я здогадалась… Як же це так, що ви ніколи не грали тут вистав?

Можна показати, скажімо, сцену революційного трибуналу. Не вистачає тільки Фук'є-Тенвілля[13]! Годлен вражено дивиться на мене.

— Я не дивуюсь, що Нікола ставиться до всіх вас трьох як до химерних фанатиків!

Вона впускає додолу довгу сукню кривавого кольору і різко відкидає її ногою.

— Облиш свої історії для музею воскових фігур! У мене немає ні найменшого бажання грати Шарлотту Корде[14]… Давай-но краще оглянемо старі скрині. Я певна, що знайдемо там капор дев'ятисотих років для тебе і циліндр для Гійома. Тут ще має бути шапка норманського візника. Вона знадобиться для Ніка. А потім… ми щось підберемо для…

Голос Годлен урвався. Вона не наважилась вимовити ім'я… Це ж саме через нього я опинилася сьогодні тут, не пішла на роботу… Мої вірні друзі, Крістіна і Годлен, змовилися, щоб якось вирвати мене з того розпачу, який охопив мене після його від'їзду… Чому він поїхав? Сьогодні ввечері минуло вже вісім днів… Поїхав, не попрощавшись, не пообіцявши вернутися…

Я ненароком обламую нігті об мідну, позеленілу від вогкості скриньку, на яку щойно спиралася Годлен.

«Костюм П'єрро або Арлекіна. Йому підійшов би костюм блазня!» — бурмочу я сама собі, втупившись поглядом у сад.

Крізь прочинене вікно бачу яблуні, вишикувані попід старими мурами, плакучу вербу і навколо — підстрижений моріжок, акуратна чотирикутна грядка суниць, білизна, що сушиться на траві. Сад саме до пари людям, які вміють щоранку рвати пригорщами щастя і приносити його до себе, наче оберемок ромашок.

Я чую, як губи мої журно шепочуть:

— А чи буде він тут у четвер?..

— Що ти вигадуєш?

У скроні мені бухає кров.

— Якщо взагалі він коли-небудь повернеться!..