Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
Давід не міг довго таїтися з тим, що гнітило його серце.
— Фанні,— сказав він тремтячим голосом, — твій нордичний лицар підніс нам сюрприз — він знову накивав п'ятами…
Я підхопилася з місця.
— Коли був прийом на борту «Торільда»? Учора? Він відплив разом з «Торільдом», правда?
Тепер у Давіда був зовсім розлючений вигляд.
— Так, я дізнався про це від одного учня третього класу, якому Ян кілька тижнів давав уроки англійської мови. Учора ввечері Ян не прийшов до них. Хлопець сказав мені про це сьогодні вранці в ліцеї, і мене це дуже занепокоїло, бо взагалі Ян — сама точність і акуратність. Опівдні я поїхав до контори морського посередника, але спізнився на п'ять хвилин. Там уже нікого не було. Тоді я помчав до Яна на квартиру, в Острогов. Мені сказали, що Ян повернеться за кілька днів. З Булоні «Торільд» узяв курс на Антверпен, Роттердам, Бремен…
— Копенгаген і Осло — кінцеві пункти, я знаю! Я ж внучка моряка! Яка я дурна! — вигукнула я, охоплена запізнілим каяттям. — Треба було примусити себе піти на той прийом на «Торільді». Якби я була там, цього, можливо, не сталося б!
— Ти так гадаєш?
Нотка сумніву прозвучала в голосі Крістіни, її очі були сповнені жалю й співчуття, — це було нестерпно, і мені враз перехопило дух.
— Ви знаєте більше, але не хочете мені всього сказати!
— Щоб нічого не приховувати від тебе, Фанні, скажу, що, будучи в Острогові, я довідався про Янів мотоцикл. Ян узяв його на корабель. Може, ця вихватка продиктована просто бажанням зробити морську прогулянку до Антверпена чи Роттердама і звідти повернутися до Булоні на мотоциклі…
Я чекала, боялась і хотіла почути, чи взяв він з собою і речі, що були на квартирі у Гаррісонів.
— Я побував і на дамбі Сен-Бев перед полуднем, — закінчив Давід, вгадавши, що тривожить мене. — Ян узяв з собою маленьку валізу, яку можна прив'язати ззаду до мотоцикла.
Як сухо можуть звучати слова навіть в устах тих, хто любить вас, коли вони служать для того, щоб якнайшвидше збудувати загату проти розпачу, який піднімається у вашому занадто довірливому серці… Ах, це правда, я надто довго вірила в силу почуття, що зв'язувало нас ще з тих давніх днів і здавалося мені невичерпним, щоб намагатися якось розвіяти непорозуміння між нами, сподівалася, що воно розвіється само собою. А тепер раптом відкриваю для себе ще одного ворога, якого ігнорувала досі: море…
О мої ліси під Віскі, мої дороги і села, ви колись допомогли мені віднайти сліди Яна-втікача, але сьогодні ви нічим не зможете зарадити моєму лихові, бо втікач залишив поміж нами безкраю пустелю з водяних валів…
Мабуть, мої очі наповнилися слізьми, бо я побачила, що Марінетта підбігла до стільця, де лежав її фартушок, вийняла з кишеньки свого носовичка, подала мені і, видершись на коліна, обхопила мене за шию і стиснула міцно-міцно. Яка чарівна дитина! Мені спало на думку, що через п'ять чи шість років і я могла б мати від Яна таку маленьку донечку, яка любила б мене, втішала б у хвилини смутку… Невже ж усі мої надії і мрії були марні? Невже все, що було весною мого серця, зникло безслідно?
Занурившись обличчям у шовкове волосся дівчинки, я впивалася гіркими і такими непотрібними тепер докорами. Відповідаючи на ласку Марінетти, я поволі гладила ніжку дитини, гладеньку і круглу під святковою сукенкою, та раптом пальці торкнулися шрама, що лишився після аварії, і тоді ніби чийсь далекий голос озвався до мене. Мені подумалося: якщо повсякденне життя в Голубці почало налагоджуватися, віднаходити барви колишньої любові, то чи не тому, що Ян з властивими йому великодушністю і благородством примусив мене прийти на допомогу Феркам, щоб знову зажевріли в їхньому родинному вогнищі іскорки надій? І невже ж тепер він сам викликав таку бурю, яка загрожує згасити таємний жар моєї душі? Ні, це неможливо! Мабуть, тут є щось, чого я не знаю, не розумію…
— Давіде, чи Гаррісони й справді нічого не розказали вам про причину його від'їзду?
— Нічого.
Швидка, нервова відповідь. Почувається, як у ньому закипає гнів. Якби в цю мить увійшов Ян, у Давіда, напевно, вирвалися б проти нього слова тверді й важкі, як кулі.