Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
Його ліхтарик усе ще освітлював моє обличчя. Можна було подумати, ніби Ян розглядає мене так пильно, щоб надовше запам'ятати. Чи не було це прощання?
Ян помітив на підлозі ведмедика. Коли я заснула, він випав з моїх рук.
— Чому ти взяла його? — здивовано спитав Ян. Я глянула на сіру пухнасту іграшку. Потім знизала плечима:
— Бо це трошки ти!
Знову пауза. Я звелася на лікті:
«Ні, Яне, не йди, постривай хвилинку. Я відчуваю, що ніколи вже мені не буде так, як цього вечора, — хотілося мені сказати. — І хочу, щоб ти знав…»
Але я знов опустила голову на подушку, і жодне з цих слів не злетіло з моїх уст. Я не знала, що говорити. Ні, я ніколи не наважусь…
Ян підвівся. Поправив ґнота гаснички, бо полум'я вже стало зовсім жовте, потім повернувся до мене, легенько натягнув ковдру мені на плечі…
— Ти не змерзла? Тобі добре?
Чому горло моє раптом стислося від хвилювання? Замість відповіді я спитала:
— Яне, скажи, ти щасливий, що знайшов своє минуле?
Він заплющив очі і довго лишався так, мовби стараючись глибше відчути своє щастя, натішитися ним.
— Дуже щасливий! — нарешті прошепотів він.
І знову всміхнувся мені лагідно й щиро. Він ніяк не зважувався піти звідси. Я розуміла, що Ян теж хоче сказати щось. Але що?
Ось він поклав свою долоню мені на руку, застиг на якусь мить і, перш ніж випростатися, пробурмотів:
— На добраніч, Фан…
Ян промовив це зовсім тихо, голос йому уривався від сором'язливості й хвилювання, але цього разу я добре розчула: він сказав «Фан»…
Розділ восьмий
ТОБІ Ж ТІЛЬКИ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ,
ДІВЧИНКО ІЗ СОНЯЧНИХ ДЗИҐАРІВ
Густий туман огортав садок, і крізь цю завісу ледь бовваніли сусідні будинки, коли ми другого ранку о дев'ятій годині виходили з дому. Грюкнула хвіртка, і цей звук пролунав у ранковій тиші так сухо й різко, що Ян аж здригнувся, наче від удару.
— Фанні,— сказав він, — усе-таки, розумієш, я зараз лишаю тут, за цими стінами, чималий шмат свого життя!..
— А вона тобі нічого нового не сказала цієї ночі? — спитала я. — Ота історія з розбитою машиною, яку покинули десь біля Тура — то просто вигадка, правда ж?
— Скоріше маскування. Оскільки вона надумала приховати правду, то мусила знайти якусь нову версію!.. Але, знаєш, вона щиро вірила, що мої батьки загинули в Нарвіку під час бомбардування. Сьогодні вранці, перед тим, як піти на роботу, вона розказала, як я опинився у неї. Госпіталь, у якому вона працювала, стояв тоді не в Турі, а в Бресті. Капітан, прийшовши до Червоного Хреста, віддав мене першій санітарці, яку зустрів там. Але то не була пані Оффланж. Вона вперше побачила мене згодом, через кілька годин, коли прийшла на свою зміну. Вона все ще не могла отямитися від горя — загибелі маленького сина. Побачивши мене на стільці біля чергової санітарки, — так вона розповідала, — плачучи, схопила мене на руки…
Голос Яна раптом урвався. Непоборна хлоп'яча сором'язливість перехопила йому горло. Він перейшов майже на бурмотіння, я насилу розбирала слова…
— Санітарка порадила пані Оффланж узяти на деякий час хлопчика до себе, аж поки його не репатріюють до Норвегії. Потім розгром, евакуація. Усі санітарки повтікали. У ті дні відступу Червоний Хрест мав, безперечно, досить інших турбот, і ніхто не думав про долю хлопчика, який чудом уцілів у Нарвіку…
Так минали тижні, місяці. Світ був розірваний, пошматований війною, Францію поділено надвоє, а кордони між країнами стали непрохідними, як Гімалаї. Пані Оффланж ніколи не чула ніяких розмов про батьків норвезького хлопчика. В час того лихоліття їй зовсім неважко було видати його за свою зниклу дитину…
Скінчилась війна, жінка оселилася в Бове. Для неї почалося нове життя: в її садочку бігало й сміялося мале хлоп'я, новий Ян Оффланж…
— І все-таки, Фанні,— раптом промовив Ян, — ось поглянь сюди! Це вона дала мені. Правда ж, — це найкращий доказ того, що я — Єф Нільсен?
Ми саме проходили північним передмістям Бове. Під ногами стелилася та сама дорога, що нею ми йшли вчора ввечері, але сьогодні, здавалося, вона куди веселіша й радісніша, бо сонце почало розсіювати густий туман і позолотило її своїм промінням.
Ян дістав з кишені й подав мені якийсь папірець. То була картка реєстрації новоприбулих до Червоного Хреста, стара, пожовкла від часу, — адже їй уже минуло п'ятнадцять років! — її заповнила чергова медсестра з Бреста, коли Капітан приніс хлопчика.
«Прізвище: невідоме. Ім'я: Єф. Вік — приблизно 4 роки. — Привіз з міста Нарвік капітан Ле Марруа».