Незвичайні пригоди Марко Поло

Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.

Що ж трапилось?

Месер Неллі, єдиний венеціанець, який ще залишився в Лайї, зустрів їх із щирою радістю і запросив до себе додому. Від нього вони й дізналися, що трапилося в місті кілька тижнів тому.

Єгипетський султан Байбарс з величезним військом вдерся у Вірменію і спустошив десятки міст і сіл. Столицю Сіз було захоплено й розграбовано, палаци й сади зруйновано.

Коли жителі Лайї дізналися про наближення ворожого війська, вони повтікали в гори або кинулись шукати рятунку на кораблях, які стояли в порту. Солдати султана пограбували покинуте місто, а потому спалили його. Кораблі було захоплено й потоплено. Дві тисячі вірмен і франків загинуло під час цієї навали.

— А де ви ховалися? — спитав Мафіо Поло.

— Я втік разом з вірменськими торговцями в гори. Коли ворожі війська вийшли з міста, ми повернулися. Наше селище було розграбоване, але, на щастя, не зруйноване. Згодом почали потроху повертатися й жителі.

— Значить, тепер мандрувати небезпечно? — спитав Ніколо Поло.

— Я не боягуз, — відповів Неллі, — але вночі не ходжу по вулицях.

Брати пішли в порт. Вони були зовні не схожі: Мафіо Поло — присадкуватий, із грубим, насмішкуватим обличчям, а Ніколо — стрункий, жилавий, з різко окресленим лицем. Але вони завжди розуміли один одного без слів. Зараз кожен з них вичікував, хто першим заговорить про потаємну турботу, що гнітила їхні серця.

— Можна відіслати Марко назад у Венецію разом з капітаном Антоніо, — сказав Мафіо.

— Можна.

Вони трохи помовчали. Море блищало проти сонця, аж очі сліпило. Корабель на ньому здавався чорною тінню.

— А що він робитиме у Венеції? — спитав Ніколо. — Сам у Венеції…

— Нехай краще залишається з нами. Та й чи витримає він, коли ми відішлемо його назад?

Брати переправились на корабель і піднялися на палубу. Там їх з нетерпінням чекали капітан Матео і Марко. Вони вже знали про війну.

— Ну що, тату? — спитав Марко. Він стояв перед батьком, майже однаковий з ним на зріст, з вузьким, ще трохи дитячим обличчям, яке говорило про його допитливий розум та багату уяву, і дивився на батька з острахом. — Ми все одно поїдемо! Нас ніщо не затримає, чи не так?