Незвичайні пригоди Марко Поло

Марко повернувся в кімнату, замкнув двері і ліг на свою постіль, його здолала втома. Все ще думаючи про нічну розмову, він незчувся, як заснув.

Коли Марко вранці прокинувся, на подвір'ї стояв гамір. Пронизливо ревли віслюки, гавкали собаки, мекали вівці і лунали збуджені вигуки служників та погоничів.

Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.

Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.

Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.

— Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.

— Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.

— Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? — з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.

— А другий?

— Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.

— Його звати Хасан-бек? — мовив Ніколо Поло. — З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.

Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.

— Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?

Ніколо Поло поглянув на двері:

— Ти не хочеш мене зрозуміти!

— Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. — Марко говорив майже благально. — Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…

— Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?

— Не обмовився жодним словом.

— Нікому не говори про це! — з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: — В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.

Ніколо Поло встав.

— Коли ми подорожували вдвох, — мовив він, — Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….

— Тату, про мене ви не турбуйтесь, — вигукнув Марко. — Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?

— Безперечно, ти можеш постояти за себе, — посміхнувся Ніколо. — Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми — купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми — купці.

Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні — з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.