Незвичайні пригоди Марко Поло
- Автор: Мейнк Вилли
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Юрий Дмитриевич Бедзик
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Незвичайні пригоди Марко Поло». Краткое содержание книги:
Цю цікаву книгу ми й пропонуємо увазі юних читачів.
Джованні співає.
А біля причалу стоїть корабель, на котрому вирушить у дорогу Марко. Два вчених ченці, змучені важкими думами, ходять попід склепінням монастиря і проклинають долю, яка судила їм небезпечну подорож.
В думках Марко вже покинув Мурано. Його мрії випередили дійсність. Далі й далі рвуться вони вперед, ведуть його по безлюдних гірських стежках, по небезпечних лісових дорогах, кидають його в боротьбу з дикими звірами, які вночі підкрадаються до їхнього табору.
Змовкає пісня.
Джованні прощається з своїм другом. Вони обнімаються, і їм так прикро, що Джіаніна бачить, як блищать у їхніх очах сльози.
— Ти ще прийдеш сюди, Марко, — говорить Джованні, спихаючи в воду човна.
Джіаніна й Марко повертаються в Венецію.
Джованні ще довго стоїть на білому камені старовинної римської вілли і махає рукою. Ледь-ледь вирізняється вдалині човен з друзями, за будинками Венеції сідає сонце, горить-палає вогнями лагуна. Поволі темні обриси човна зникають вдалині, немов розтають у тумані осіннього вечора.
ЧАСТИНА ДРУГА
У СВІТ
Вони повільно йшли берегом. На землю спадав мовчазний, сірий вечір.
— Куди ми йдемо, брате Джіельмо?
Чернець не відповів, однак спинився і глянув на воду. Другий чернець мерзлякувато закутався в рясу. Так вони й стояли, непорушні й мовчазні. Біля їхніх ніг лежало море і щось шепотіло тисячами голосів.
— Ти питаєш, куди ми йдемо? — Брат Джіельмо широким помахом руки показав на море і на небо. — Туди! Наш шлях починається звідси, з оцього вузенького острівця. Але де він закінчиться?
— Хай захистить нас бог! — пробурмотів брат Ніколо да-Віценца і перехрестився. Потім крадькома зиркнув на свого супутника. — Ти вже старий, брате Джіельмо. Для такої справи папа міг би вибрати й молодшого.
Брат Джіельмо спокійно відповів:
— Плано Карпіні було шістдесят п'ять років, коли він за дорученням володаря всіх християн вирушив до татар.
— Тоді ти повинен знати, скільки страждань випало на його долю. Щоб приготувати собі нічліг, він розгрібав ногами сніг. А коли прокидався ранком, то був геть заметений снігом.
— Я знаю це, брате Ніколо. Ходімо краще назад, у монастир.
Чайка черкнула крилом об хвилю. Море зливалося з небом. Жодна зірка не проглядала серед хмар. Вітер розвівав коричневі ряси самотніх мандрівників.
В цей час Марко Поло потай вийшов з дому. Коли, досягнувши П'яцети, він побачив святково вдягнених людей, що гуляли при світлі факелів і ламп, почув їхні розмови, у нього трохи відлягло од серця. Там стояв їхній корабель, міцно пришвартований до дубових паль. По палубі ходив матрос. Він вовтузився біля вітрил, щось підтягував, поправляв і тихо лаявся.
Марко стежив за ним.
Він уже попрощався з своїми друзями Джованні й Джіаніною, з Мурано й Сан-Міхеле, з прекрасними й болючими спогадами дитинства. Тепер він прощався з Венецією.
Треба було повертатись додому. І раптом на кораблі трапилось щось незвичайне. На палубу вийшло двоє людей. Один з них був капітан, Марко впізнав його по довгій, аж до пояса, бороді. Але хто той. другий, що пошепки переконує в чомусь капітана? Марко підійшов ближче до корабля і, сховавшись за палею, почав спостерігати, що відбувається на палубі. Капітан одіслав матроса вниз.
Хто такий отой широкоплечий, кремезний чоловік? Марко не міг розгледіти його обличчя. Ця постать, форма голови, спокійні, врівноважені рухи… І враз, ще не побачивши незнайомця в лице, Марко впізнав його. Це був капітан Матео.
Що йому треба тут, власникові чорної барки? Що він шукає на борту корабля, який завтра з Ніколо, Мафіо й Марко Поло та ще з двома ченцями на борту має відплисти до Вірменії? Чому капітан одіслав матроса?
Чому вони розмовляють між собою так тихо? Марко нічого не міг зрозуміти. У нього з'явилась підозра. Чи не хоче Матео умовити капітана взяти участь у якійсь контрабандистській операції?
В цю мить чоловіки наблизились до його схованки. Але вони говорили так тихо, що Марко не міг вловити жодного слова. Однак по їхніх жестах хлопець зрозумів, що між ними досягнуто згоди. Матео голосно попрощався:
— До завтра, Антоніо!
Високий, кремезний, він зіскочив з трапа на стежку і подався на берег. Марко нерішуче пішов за ним. Побачивши, що Матео прямує до човна біля Понте дела паглія, він прискорив крок.
— Добрий вечір, капітане Матео! — голосно сказав він.