— Одеса — це моя юність, — нагадав я дружині, повідомивши про те, що Паша вирішив святкувати свій день народження саме там, у південній Пальмірі.
— А тобі не здається, що вона стала якось дуже провінційною?
Я замислився. І справді. Теперішня Одеса не має жодного відношення до величного міфу про столицю гумору та оперний театр. Власне, як і не мала у часи моєї юності.
— А що ти хочеш? — сказав я. — За сто років її тричі зачищали від корінного населення. Спочатку більшовики повбивали всіх багатих євреїв. Потім німці — усіх бідних євреїв, а врешті усі недобитки втекли в Ізраїль. Я вам не скажу за всю Одесу, а скажу за свою родину, вона теж брала участь у процесі. Так от, коли прадіда розкуркулили і розстріляли у двадцять дев’ятому, мої рідні з хутора втекли на Пересип і стали жити у підвалі. Ну а почалася Друга світова — перебралися на Молдаванку, у порожню єврейську квартиру. Оце вам біографія міста.
— А третій?
— Хто третій?
— Третій раз коли її зачищали? — Ірці не чужі розмови на історичні теми. Але як телеведучій їй варто бути уважнішою.
— Я ж кажу. Третій — то у вісімдесяті. Це вже майже добровільно. Коли дозволили еміграцію і бути євреєм раптом стало престижно. В результаті теперішні одесити — це зовсім не одесити, а селяни з болгарських та українських хуторів. І, як нормальні селяни, вони не знають, що таке місто, нащо воно потрібне і як у ньому жити.
— А що, є різниця?
Моя дружина — уроджена міщанка. Як у нас кажуть, «з етажів». Тому погляд на життя у неї відповідний.
— Пояснюю на прикладі. Їду якось на канікули додому. Сусідка по купе — симпатична молода студенточка. Теж на канікули у рідне село. Розмовляємо, коли вона виставляє так по–модному пальчика й каже: «Не знаю тільки, як я буду там жити? — це, щоб ти розуміла, у мами з татом. — Вони ж їдять без салафеток. А я без салафеток не можу».
Ірка щиро зареготала, хоча я розповідав цю історію далеко не вперше. Це — теж одна із загадок жіночої психології.
— Ти розумієш, місто для них — це салафетки. Бо іншого не бачать. Саме тому такий популярний зараз блатний міф Одеси. Бо він зрозумілий для більшості — усіх цих прийшлих з хуторів. А Оперний театр для них — коробка цукерок.
— В якій цукерок уже немає, — додала у такт Ірка.
За що люблю дружину — вона вміє формулювати з безжальною точністю. Зараз моя благовірна у доброму гуморі, бо обожнює помпезні заходи — ті, де можна хильнути своєї телезірковості повним келихом. Де жінки перетворюються на екзотичних пташок. Де ти чуєш гучні компліменти та говориш тихі капості. А в тому, що Пашин день народження буде саме таким помпезним заходом, сумнівів немає.
Для київських гостей орендовано чартер. Усіх поселено у готелі «Кемпінскі» — тому самому, який прикрашає мол морського вокзалу. Зранку — на яхті під вітрилами. Вечір — у ресторані на березі моря. На завтра заплановане пиво з раками на спеціальному пароплаві. Співає збірна України з вокалу на чолі з ВІАГРОю. Танцюють усі. Тобто все по–справжньому, по–дорослому.
Ірка просто–таки купається у загальній увазі. Ще б пак — людина вилізла з телевізора і приїхала на бенкет. Звісно, не одна вона тут телезірка, але велелюддя гостей все–таки здебільшого складається з глядачів, тому успіху вистачає на всіх. І головне — до кожного виходу можна перевдягатися у нове вбрання. Це — справжнє свято для жінки.
