Щоденник моєї секретарки

— Як тобі свято? — запитав я Пашу для затравки.

— Хуйня, — зізнався він. — Ти ж знаєш, як я насправді люблю розслабляться. А ця знайшла якогось режисера, понавигадувала салютів. Здалася їй ця Одеса.

— Ні, старий, Одеса — це круто. Море, зірки.

— Їбав я цих зірок.

— Ти не повіриш, я теж, — пожартував я, маючи на увазі дружину–телеведучу.

— Так слухай сюди. Значить є домовленість, що після виборів у нас велика команда заходить у міністерства, в Адміністрацію Президента і все таке. А це значить, що в Раду підуть нові люди. Ми порахували — ти потрапляєш в перших рядах.

— Серйозно?

Колись на виборах мене включили до списків — за компанію. Та я й не заперечував — до списків, то до списків, яка різниця? Звісно, тоді до мене справа не дійшла, але зараз, після запланованої перемоги частина депутатів мала йти на хлібніші посади, а їхні місця займали інші, по черзі. Значить, і до мене дісталися. Що ж, як казала бабуся, у цю гру ми ще не гралися.

— Серйозно. І більш серйозно, ніж ти думаєш. Тому що депутату треба подавати декларацію про доходи.

— Ой, блін, точно!

— Депутат у нас — слуга народу. А слуги — люди бідні. Пойняв?

— Пойняв.

— Тож давай, поки є час до виборів, порішай все, щоб ти був бідний.

Я зітхнув.

— Це морока. А воно того варте?

Паша поклав мені руку на плече:

— Слухай, ну що ти, як дитина, справді? Так і будеш все життя ховатися за спини? Ти ж — патріот! Треба ж Неньку рятувати! Серйозна людина з депутатським мандатом може такі справи робить, що ого–го!

— Та воно то конєшно.