Щоденник моєї секретарки

Ми випили без тосту, але, здається, однаково розуміли, за що п’ємо. Проте Олесь все одно залишився у песимізмі.

— Ну, по–перше, Ющенко тоді все–таки був прем’єром, — заперечив він. — А зараз він хто?

— А зараз його підтримує вся Україна.

— Та чхали вони на Україну! І взагалі я не розумію, чому всі так за Ющенка. Він же їх називав фашистами — тих, хто стояв на майдані, під час «України без Кучми». Що, не було такого?

Мирослав заспокійливо поклав йому руку на плече:

— Ні, ну тут з ним можна було частково погодитися. Бо то були комуністи. А це те ж саме, що фашисти. І прапори у них червоні, у тих і у тих.

— Та не в тому справа! — спересердя вдарив я чаркою об стіл.

Мирослав відтрактував мій рух по–своєму і зробив характерний жест офіціантці.

— Люди — от де біда. Вони ж усі такі — брехливі і зрадливі. Це наш, блін, національний характер. Хата скраю, і все. Наші люди на вулицю не вийдуть. Хіба що ті ж комуністи — у тих завжди напоготові божевільні бабуськи.

— А як вийдуть? — запитав Мирослав.

— Та ладно! — махнув я рукою.

Спритна офіціантка з’явилася буквально нізвідки з келихами в руках.

— Ну, то давай, закладемося, — запропонував мій режисер.

Я підняв келих, запрошуючи колег приєднатися.

— За що п’ємо?

— За Ющенка! — впевнено сказав Мирослав. Він теж добряче набрався.

Олесь цокнувся разом з усіма і нічим не заперечив. Чи то перекувався, чи то вже перебрав.

Почекавши, поки гарячий потік завершить свою святу справу у моєму стравоході, я підняв порожній келих вгору, подаючи дівчині сигнал «808», але вона дивилася в інший бік.

— Тільки мені не треба, — попрохав Олесь. — Щось я…

— Ми теж уже щось, — запевнив його Мирослав. — Потім візьмемо кави і будемо в нормі. Де там ця, як її…

— Оксана, — раптом замріяно промурмотів молодий поет.

— Справді?

— Ну, мені так здається. Оксана їй личить.

— Рогульське ім’я! — рубанув рукою галичанин. — А дівчина — наша, з Галичини. Бігме, Софія чи Галина.

— Так Софія чи Галина? — уточнив я.

Мирослав замислився.

— Ні, най буде Галина.

Я поліз до кишені за гаманцем.

— Добре, ти хотів закладатися? Тоді ставлю двадцять гривень на Олену.

— Олену? — скривився Мирослав.

— Олена. Найпопулярніше ім’я в Україні.

— О’кей, — Мирослав теж витяг гаманця. — П’ятдесят на Галину.

— А якщо ніхто не вгадає? — Олесь теж копирсався в кишені, зважуючи розмір своєї участі у тоталізаторі.

— Тоді все по–чесному. Банк дістанеться їй. На чай.

Поки Олесь примощував свою двадцятку між наших купюр, я побачив, що дівчина звільнилася, і знову зобразив пальцями тризуб.

Вона була готова до такого розвитку подій і за дві хвилини вже матеріалізувалася біля нашого столика із замовленим вантажем. Я кинув оком по приємних високих грудях і не побачив на них бейджа з іменем. Що ж, це навіть краще. Ніхто не має переваги.

— Хороша моя, — почав я делікатно, — а скажіть нам, будь ласка…

— Так? — уважно схилила голову офіціантка.

— Як вас кличуть?