Щоденник моєї секретарки

— Не лінивий хлопець. Не лінивий. Рівненько дуже порізав.

— Це теж вона розповідала?

— Ну а хто? Не він же.

— Боже, як так можна? Я не уявляю.

Раптом серед череди знайомих облич я фіксую одне аж надто знайоме. Мирослав Коваль власною персоною — як завжди стильно неохайний і артистичний.

— Мирославе! А ти як тут?

— Слава Йсу! То робота в нас така. Хтось мусить святкувати, хтось — працювати.

— Тобто все це, — я показую на сцену, бухту та ресторан. — Усе це ти?

— Старий, хіба ти ще не зрозумів? Режисер — то професійний організатор. Від першої шлюбної ночі до інавгурації Президента. Тільки замовляй.

Я здивований. Вже кого–кого, а Мирослава зустріти тут не очікував.

— До речі, відрекомендуй мене своїй дружині. Бо по телевізору весь час її бачу, а в очі ще не мав такої честі.

— А ви хіба не знайомі? Тоді будь ласка: це моя дружина Ірина. Це Мирослав, професійний організатор всього.

Мирослав цілує Ірці ручку.

— Майте на увазі, як на телебаченні раптом дефіцит свіжих ідеї, я завжди напоготові.

Вона посміхається:

— Наше телебачення, на жаль, обходиться без ідей, тим більше без свіжих. Ми тепер купуємо формати за кордоном і перекладаємо їх українською. Оце і все.

— Прикро. Але що маємо робити — бізнес є бізнес. Ну і як тобі то всьо? — обертається він уже до мене.

— Круто. Скільки коштувало?

— Не питай, чом у мене заплакані очі. До речі, чи знаєш, що до господаря цього закладу вже приходили донецькі і пропонували купити?

— Серйозно?

— Як ніколи. Так само, як у Дніпропетровську.

— А що було у Дніпропетровську? — поцікавилася Ірка.

— Ти не знаєш? Це дуже симптоматично. Приїхав Янукович до Дніпропетровська, а там у яхт–клубі розкішний ресторан, схожий на цей — начебто каравела лежить на березі. Коротше неймовірно круто і смачно. Януковичу теж сподобалося. А на другий день до господаря приходять хлопці, приносять валізи з грошима. Що таке? Кажуть: «Ми купуємо, тут вистачить». Він: «Ресторан не продається». Вони: «Ти не зрозумів. Ми купуємо, значить продається». Він: «Це не розмова». Вони: «Ти пам’ятаєш, хто у тебе вчора був?». Він: «А до чого тут це?». Вони: «Подумай два дні». Він подумав, відмовився. А за тиждень його підстрелили. Невідомо хто. Куля застрягла у голові. Хлопець ледь вижив. Отака історія.

— Який жах!

— Не те слово.

Мирослав, як справжній режисер, перебрав розмову до своїх рук:

— Нас в інституті вчили, що кінець вистави має бути життєствердним. Тож я буду бігти, а для вас — оптимістична історія. Маю друга, журналіста Вахтанга Кіпіані. То він розказав одну цікаву брехню. Написав був колись статтю за Юлю Тимошенко, де зрівняв її з блохою. Мовляв, блоха має собак за транспорт — учепилася за шкуру, проїхалася, як на трамваї, і на нову перескочила. Так і Юля — спочатку проїхалася на Лазаренку, потім на Кучмі і Ющенку. Ну взагалі отакий от зоологічний образ. Ту статтю добрий голова адміністрації приніс на стіл президенту. Того одразу трафив шляк. Він викликає до себе господаря газети і питає: «Гріша, хто такий Кіпіані?» Ну а Гріша — господар футбольного клубу. Звідки ж він знає, хто у нього в тій газеті пише? Для нього існує тільки один Кіпіані — зірка сімдесятих, легендарний капітан тбіліського «Динамо» та збірної Союзу Давід Кіпіані. От він і відповідає: «Кіпіані — це футболіст». А Кучма почув то, схопив зі столу попільничку і йому — в голову: «Твій футболіст, — каже, — мене собакою назвав!»