Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Ми з Іркою щиро зареготали.
— Ой, хлопці, у мене від ваших анекдотів потім зморшки на обличчі будуть.
— Крий Боже! Які анекдоти? Бігме, то щира правда! — Мирослав ще раз нахилився до Ірчиної ручки, поцілував. — Ну все, маю бігти. А вам бажаю добре відпочити. Па!
— Па–па.
За стіл ми потрапили з якимись політологами чи то політтехнологами, які гучно обговорювали передвиборчу боротьбу та сміялися з безпомічних опозиціонерів. І хоч я не в захваті від нашої опозиції, точніше, людей, що так себе називають, все одно стало неприємно. Демонстративний цинізм завжди погано пахне. Крім того, він є небезпечним. Сміятися треба, коли вже переміг, а поки ні — краще працювати.
— І на честь нашого шановного Павла Олександровича ми п’ємо до дна та дивимося, хто як поважає ювіляра! Гей, наливайте повнії чари, щоб через вінця лилося! — п’янкою керував народний артист України, а кого б іще допустили до такої представницької компанії? Тут одних депутатів було зо три десятки, не кажучи вже про міністрів, голів комітетів та іншу дрібноту.
Ми з Іркою танцювали під співи дівчат з ВІА ГРИ, які мені підозріло нагадувала стриптизерок, що їх Паша ганяв був у Жориному казино. Щоправда, сказати про це дружині не наважився — іди потім доводь, що зайшов до стриптизу просто так, попити віскі. Ірка, хоч, напевне і здогадується про мої пригоди, проте не дуже ревнива, однак це не причина зайвий раз дражнити її.
Павлюк–паша у супроводі своєї благовірної підходив до кожного столика та пив із гостями за своє здоров’я. Охоронець ззаду ніс на таці спеціальну пляшку з–під Камю Луї–XIII, наповнену чаєм без цукру. З неї підливали ювіляру, бо цукру йому не дозволяли лікарі, а про справжній коньяк навіть думати не міг у присутності дружини.
Під вечір стало прохолодно, дами накинули на голі плечі манто, а подекуди навіть чоловічі піджаки. Ми знову танцювали. Мої руки пестили Ірчине тіло через тонку сукню. Я знав усе її вигини напам’ять і якби був скульптором, міг би, мабуть, зліпити це тіло наосліп, самими пучками пальців. Випите за ювіляра вже давалося взнаки, руки та думки мої почали спускатися нижче й нижче, та й Ірка набралася добряче, бо не заперечувала, як завжди: «Люди дивляться, як тобі не соромно!» — а навпаки, притискалася до мене грудьми та гладила по спині.
Потім остаточно споночіло, і над морем запалили феєрверк. Ми дивилися на нього, обійнявшись, наче в юності. Від Ірки пахло морем, та й, мабуть, від мене пахло морем, бо тут усе пахло морем та димом від смаженого м’яса.
— А давай втечемо? — зашепотів я їй у вухо.
— Давай, а куди? — запитала вона.
— На пляж. Будемо купатися голяка і цілуватися.
— Вода холодна, — вона пересмикнула плечима. — І потім, якщо я сукню зніму, то вже не надягну.
— Ну то й що? Ніч же. Поїдеш до готелю гола.
— Ще не вистачало. Ти розумієш, що я — відома людина. Про мене потім буде жовта преса пліткувати.
— Дурненька, так це ж добре. Це ж популярність.
— Не хочу я такої популярності.
— Ну тоді просто задеремо спідницю і…
— Здурів? Це сукня за дві штуки. У секретарок своїх задирай спідниці.
— Люб’язнічаєте? — почувся за спиною Пашин голос.
Ми здригнулися, немов студенти, упіймані на гарячому.
— Па–а–ша–а! — протягла Ірка капризно. — Ти нас лякаєш! Тільки у мене з чоловіком романтика, ти все псуєш.
У жінок усі оці ні–ні називаються романтика…
Ювіляра тримала попід руку дружина. Вона твердо вирішила, що не дасть йому пірнути у черговий заплив, і тому ходила за чоловіком, як пришпилена.
— Серьога, єсть базар, — Паша багатозначно кивнув головою вбік. — Отойдем?
Його дружина схопила мене за рукав:
— Серьожа, я тебе прошу. Тільки під твою відповідальність.
— Ларіса, пєрєстань! Я тут єдінствєнний трєзвий! Юбіляр, блядь!
— Не матюкайся. Кругом люди.
Я обережно вивільнився з Ірчиних обіймів — і ми відійшли, залишивши дружин вести світську розмову, чому вони, до речі, не дуже зраділи — адже на дух не переносили одна одну. Ірка вважала Ларису самозакоханою ідіоткою, причому небезпідставно, а Лариса звинувачувала Ірку у зірковій хворобі та в тому, що вона перетягує на свою персону весь телеканал.