Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
— Доброго здоров’я, — сказав я гучно, однак привітання залишилося без відповіді.
Може, вони після вчорашнього оніміли?
У повній мовчанці я сів на вказане місце, а навпроти мене прилаштувався помічник, той самий, що застряг був у дверях.
— Як тебе кличуть? — запитав раптом заступник, повернувши голову до мене. — Ніяк не можу запам’ятати.
Значить все–таки не німий. Але від такої безпосередності я трошки розгубився.
— Сергій, — відповів за мене Паша.
Заступник невдоволено повів головою. Моє ім’я його чомусь не влаштовувало.
— Ну, давай, що там у тебе.
Я почав доповідати про стан справ.
Спілкуватися з великим начальством — мистецтво особливе. І тому, хто береться за цю нелегку справу, треба твердо затямити: начальник не пам’ятає ані того, що ти доповідав раніше, ані навіть загальних обрисів справи. Тому кожну розмову треба починати спочатку, буквально з азів. Адже у такого начальника за день кілька десятків відвідувачів, і кожен зі своєю справою, більшість з яких геть не пов’язані між собою. А наступного дня — це вже інші люди й інші питання. Тому, навіть якщо б він мав феноменальну пам’ять, намагання втримати весь цей вінегрет у голові рано чи пізно привело б до божевільні.
Отже, не ображайтеся на начальників — усі вони виходять з цієї складної ситуації у схожий спосіб — кожну твою доповідь сприймають, як цілком нову, навіть не намагаючись пригадати, що було раніше.
Знаючи ці особливості, я завжди будував свої виступи за серіальним принципом: спочатку викладав зміст попередніх серій, тобто починав з короткого опису ситуації та переліку задач, які треба розв’язати. Зазвичай я намагаюся бути лаконічним, щоб не забирати багато часу. Проте цього разу буквально на півслові заступник мовчки підвівся, перейшов до свого робочого столу та потягнувся до телефону.
Я зупинився. В кабінеті повисла пауза. Заступник набрав номер, почекав на лінії, щось пробурмотів у слухавку і поклав її на місце.
— Дальше, — сказав він і махнув рукою, зручно вмощуючись у своєму кріслі.
Оскільки письмовий стіл господаря розташовувався буквально за моєю спиною, довелося розвернутися. Я відновив доповідь, сподіваючись на те, що співрозмовник незабаром повернеться до столу, але дзуськи — він не збирався рушати з місця. Навпаки — за хвилину заступник буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.
Побачивши такий маневр, метикуватий Паша тут–таки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.
Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.
— Давай далі, — підбадьорив Павлюк–паша.
В душі зростало просто–таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.
— Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи…
При цих словах заступник несподівано підвівся з–за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.
Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.
Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.
Це вже було занадто за будь–якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду? Хто це помітить?
— Що, вчора так сильно погуляли? — стиха спитав я помічника, який лишився за столом.
— До ранку, — самими губами відповів він.
І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях — в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився — підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.