У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Тому-то світ ідей у рахманній Слобідщині — у певному сенсі неіснуючий і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Всі патріотичні фантазії цього заповідника ім. Міхновського й Хоткевича виявляються марнотратними, чи пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу звуть тепер іменем Незалежності. Хоч пам’ятника Леніну з неї не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але називають наразі іменем маршала Жукова. Того самого, що хотів виселити до Сибіру всіх, хто залишався під час війни 1941—45-их років, на окупованій неприятелем території. Мовляв, нехай в Сибіру будують свою Україну. Себто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а — бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциноґенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальности на зручній для творця відстані.
Тож історія рідного Харкова у братів-слобожан своя власна, як, до речі, і гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається у восьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Хаків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів — у створенні нормативної культури, яка позбавлена духовної ієрархії, культури горизонтальної, такої, що урівнює в правах все від «Макдональдса» до Шевченка.
Харків. Цирк Муссурі. Вул. Благовіщенська. 1920-ті роки
І нинішній герой-письменник також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій відміна совісті узаконена, як 70 років тому відміна релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!» Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерів гуманітарної орієнтації — спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються в основному при словах «будинок творчости», «путівка» й «поїздка». Це гідні нащадки всіх тих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів і Вирганів, яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих з метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук в руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тсс! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.
Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не міняє цінностей, але вона їх вибирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для невеличкого гурту людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному й якісному складі гуртується у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий поетичний гурт «Червона Фіра» на чолі з С. Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою — зі своєю абориґенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну і своєю мовою, якої ніхто не розуміє і не потребує. Так національне автсайдерство знаходить своє виправдання в ідеології грошового елітаризму. І чим вишуканіша мова подібного «державного» існування, тим ясніший розподіл на тих-хто-розуміє й усіх інших. Але яка там мова?! Як, наприклад, у випадку із закриттям вже всередині 1990-их років єдиної в місті ґалереї сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: «Цей, як його, „Український Засів“ закрити». І цей, як його, «Український Засів» закрився. Наче віко труни над черговим періодом «українізації». І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури із своєю братвою і номенклятурою.