У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Валер'ян Поліщук
Згодом такі журнали 1920—30-их років в Україні, як «Глобус», «Життя й революція», «Шляхи мистецтва», «Критика», «Книгар», «Плуг», «Гарт», по суті, сформували «періодичну» історію української радянської літератури. Звісно, вони політично відходили від реакційно-дореволюційної преси, але в силу відсутности будь-яких інших ознак періодичного життя в Україні за «клятого царату» свідомо успадковували кращі традиції «буржуазного» журнального періоду, до якого належали «Літературно-науковий вісник», «Киевская старина», «Правда» чи «Житіє і слово».
Сьогодні вже неважко пояснити, яким чином редактором першого радянського літературного журналу «Мистецтво» в Україні був призначений безпартійний футурист Михайль Семенко. Адже ярлик «перших хоробрих», що вплинув на дружбу літератури з державою, крім співробітника В. Еллана-Блакитного, навішували на героїчну боротьбістську трійцю Чумак — Михайличенко — Заливчий, але аж ніяк не на розхристаного футуриста. У чому ж справа?
Просто в якийсь момент революційної плутанини ліві погляди М. Семенка імпонували новопосталій радянській владі, а її пролеткультівський антагонізм щодо традиційних форм мистецтва цілком улаштовував самого «футуроруба в незайманих лісах української літератури». До того ж, на відміну від співредактора Г. Михайличенка, відправленого в 1919-му році на фронт, М. Семенко не був партійним функціонером, умів скидати попутників з «корабля історії», «палити свій Кобзар» і дружив з молодими письменниками. Тому на всі футуристичні ескапади Михайля начальство дивилося крізь пальці.
Фронтиспіс до альманаху «Літературний ярмарок». Художник І. Падалка. 1929 рік
Для журналу «Мистецтво», який виходив друком у 1919—20 pp., усе погіршувалося тим, що виникло це видання на хвилі короткочасної перемоги старих партійців над великоросійським шовінізмом у Всеукраїнському комітеті з літератури. Ясно, що журнал підтримував революцію, відображаючи політичну ситуацію і намагаючись не нагадувати журнал «Музагет», себто свого буржуазного попередника. Таким чином, «Мистецтво» увінчало сподівання старої ґвардії українських більшовиків щодо леґалізації національної літератури в нових умовах. А там хоч трава не рости. Вона, в принципі, більше й не росла, хіба що на обкладинці журналу роботи Г. Нарбута.
Надалі у 1920-их роках, удавшись до трюку «українізації», КП(б)У пропаґувала розвиток літературно-організаційної та видавничої діяльности. Література розцвіла буйним цвітом, і справді «буйні» були одразу виявлені й узяті на облік. Так, однією з недобитих «націоналістичних» груп виявилася «Вільна академія пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), у чиїх виданнях не особливо вітався клясовий аспект розподілу на «чужих» і «своїх».
Не дивно, що аґресивна позиція ВАПЛІТЕ в середині 1920-их років, коли «українізація» активно підмінювалася ідеологічним контролем, втягла організацію в болото «літературної дискусії». Зокрема, президент ВАПЛІТЕ М. Хвильовий підняв питання про російське домінування в українській культурі, а також про явну підтримку такої угодницької політики з боку рідної партії та радянської уряду. Реакція на це нахабство не забарилась, ВАПЛІТЕ перестали вважати за літературну «школу», назвавши черговим політичним ухилом, і весь цей культурний балаган підверстали під протистояння в таборі націонал-більшовиків. Скрипник — на Шумського, Хвиля — на Хвильового, і опозиція, як завжди, була зломлена. Так, у «Зошиті першому» ВАПЛІТЕ, виданому в Харкові 1926-го року, вчуваються злочинні відгомони памфлетів М. Хвильового, назагал огріхи в статтях «До розвитку письменницьких сил» О. Досвітнього, «У боротьбі за пролетарську естетику» О. Слісаренка і «До проблеми образотворчого мистецтва» О. Довженка, тож видання прикрили. Як і саму «Вільну академію пролетарської літератури», розпущену в січні 1928-го року.
Найцікавішим явищем з літературної періодики цього часу можна назвати харківський місячник «Літературний ярмарок». Дванадцять випусків цього не-групового альманаху вийшли в 1928—30 роках у Харкові, тодішній столиці Радянської України. «Літературний ярмарок» вважався найвищим досягненням української журналістики, цілий рік будучи неофіційним форумом кращих представників письменницької братії, утягненої в партійну свару про форму і метод, Україну і Росію, а також про буржуазну заразу націоналізму. Оскільки наказом зверху небезпечна «літературна дискусія» у той час була «успішно» завершена, а «Вільна академія пролетарської літератури» під проводом М. Хвильового розігнана, то «Літературний ярмарок» залишався, по суті, єдиною трибуною, з якої звучала критика влади. Містифікації, пародії, літературні алюзії — усе летіло в топку нонконформізму. Коли ж ворохобна редакція заїкнулася щодо сумнівної вигоди партійности в літературі, альманах прикрили. Як, власне, і саму літературу, що віднедавна перетворилася з «української» на «пролетарську».