У задзеркаллі 1910—1930-их років

Культура культурна, відказує він по телефону на запрошення до чергового «круглого столу», тільки тому, що вона мертва — не варто її відроджувати. Воістину всі ми ще встигнемо коли-небудь стати культурою, натомість «живим» життям — уже ніколи! І розливається нудьгою другий том Монтеня, і знову має слушність невгамовний Дерріда, коли значить, що ми живемо в «кінці кінця» і що сей постмодерністський період вже ніколи не завершиться.

Відтак, коли дивишся зі свого харківського акрополя на далекі вогники, які одиноко мерехтять в темряві, наче золоті зуби у страдницькому роті Паніковського, то розумієш, що серце Европи і твій дім — тут, і що без цього не було би тебе і всього того, що ти любиш. Загалом тут усе якось інакше. Сидиш собі, не маючи потреби в жадному з жителів планети, сидиш, дослухаючись до нічних шерехів та розмов за стінами фанерної долі, де, можливо, буяє життя, а ти, бляха-муха, все одно сидиш, наче інвалід після чергової спроби суїциду. Про погоду надворі взнаєш з відблисків на шибці, про настрій подружки — з хлюпотіння води у ванній, про ставлення Гондурасу до Парагваю — з мерехтіння на стелі телевізійних тіней. Подібне бачення — це світо-бачення, себто те, що збирає докупи все разом, витворюючи своєрідний образ епохи індивідуалізму, супроти розрекламованої сучасної американської політики «ґлобал вілідж», чи пак «тотального села». Також подібне чуття — це схоплення музики часу — і зовнішньої, і тайної, з усіма її напівтонами у будь-якому регістрі.

Автора таких писань наразі дуже легко звинуватити в соціяльному песимізмі та дріб’язковости, хоча йому ходить лише про максимальну полісемію. Мовляв, якщо існує вільний підприємець і вільний селянин, то чому вільні художники, літератори та журналісти, якщо вони ніде не притулилися служити, в очах закону й досьогодні — ніхто: ті ж самі тунеядці-нероби, хіба що саджати поки не звелено. Також зрозуміло, що таке «брюссельське мереживо» письменницьких рефлексій, де за означенням О. Мандельштама, все тримається лише на проколах, прогулах та розтинах творчого повітря, наразі абсолютно непридатне в якости посібника з проблем світобудови. Проте це вкрай необхідно тим, хто хотів би порозумітися із самим собою — з естетичної точки зору в першу чергу. Тож сучасних мистців вільно розділити на тих, хто намагається навести лад в усьому світі, і тих, хто наводить лад у самому собі. Причому навіть ті останні інколи не розуміють, що у вищеописаному добровільному вигнанні ними набувається дещо набагато більше за написаний текст чи успішно продану картину, а саме — внутрішнє бачення. І лише осліплені забобонами чи задурені пропаґандою схильні вважати, що подібне «вигнання» прирікає мистця на німоту. Можливо, теперішня влада, засуджуючи його на остракізм, також і собі гадає, що мистець задихнеться там, на «внутрішній еміґрації». Але такого штибу метафори значною мірою облудні. Тому що мистецтво — ґрунт для самого себе: воно живиться не стільки соками життя, скільки спогадами й фантазіями, не стільки тим, що стовбичить в уяві художника. Чергове Ріо Інженейро, до прикладу, де цілу ніч можна проговорити з приятелем про Фіхте з Вермеєром, жадного разу не закинувши йому про партію «Снікерса», і де слово «мистецтво» тісно пов’язане зі словом «свобода», яка, у свою чергу, не пахне попкорном і бананами.