У задзеркаллі 1910—1930-их років

Там, куди приходили під час Громадянської війни 1917—1922-их років білі війська, відновлювався російський закон і порядок, діяли російські суди, адміністративні установи й державні влади, у тому числі, до речі, також державний Сенат, що засідав у Ялті до останніх днів білого Криму, себто до листопада 1921-го року. «Знищення більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку» (А. Денікін) незмінно ставилися на перше місце в списку задач білого руху. Колишня Росія ніби виникала там, звідки вдавалося вигнати більшовиків, і зникала відразу ж разом із приходом червоних військ. Коли ж поверталися більшовики, «батьківщина» знову ставала поняттям достоту «розірваним», чи пак «зруйновним».

Втім, попри те, що від середини 1930-их років комуністична система вже не руйнувала свою «батьківщину» цілеспрямовано, ця «батьківщина» руйнувалася сама. До 1950-их років ще діяла інерція сімейних моральних норм старого російського суспільства (теж далекого від ідеалу, особливо в останнє передреволюційне двадцятиліття), але не маючи в основі свідомого релігійного імператива, вона більш не відтворювалася в більшости нерелігійних родин. Звичку до сімейного укладу батьки не вміли передати дітям.

Крім того, руйнуванню родини у величезній мірі сприяли масові арешти, страти, висилки. У десятиліття ленінського і сталінського терору руйнувалися мільйони родин, побутові підвалини стали вкрай хиткими. Діти тисяч репресованих батьків відправлялися в дитячі будинки. Народжувати дітей за цих обставинах багато хто вважав за божевілля й безвідповідальність.