У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
— Виходить, ви даремно до мене прийшли.
— Чому, пане поручнику, даремно? Ми певні, ви нам у всьому цьому допоможете.
— А, ні-ні! — заперечливо мотнув він головою. — Доводити офіцерам-росіянам, що українці є українці, я не вважаю за потрібне. Навіщо це робити? І потім — ніяких мітингів, ніяких зборів, ніяких партій — нічого я цього не хочу й знати…
Голос його був рішучий, і мені від його тону похолодило в грудях. А я уже так надіявся, так сподівався. Я вже уявляв собі, як, головуючи десь на солдатському мітингу, надам слово Міхновському — адвокатові, непохитному українцеві, поетові! — і нехай він зіб’є пиху отим бундючним есерам та есдекам. А тут виходить зовсім інше.
— Але допомогти українцям я охоче допоможу, — вів Міхновський далі.
— Чим і як — давайте поміркуємо. Я, прикладом, можу читати лекції з українознавства. Треба розбуркувати національну свідомість наших людей, треба викликати в них любов до своєї батьківщини, до історії, до літератури. Треба навчати українців власними руками творити своє національне життя… Згодні?
Звісно, я охоче пристав на це, хоч тим часом дуже шкодував, що Міхновський відмовляється виступити на мітингах».
Під згадувану пору М. Міхновський, висланий Центральною Радою на фронт, справді, зневірився в доцільності мітингової стратегії, добре відчувши на власному досвіді настрої та позиції «українського» угодовства. Свого часу перемогу в політичній справі самостійництва України ним було вже здобуто, але в часі вищезгаданої зустрічі з А. Гаком на кін виходила сила іншого, вже не малоросійського, але споконвіку імперського ворога. Здається, це відчув також автор спогаду. «Була друга половина грудня 1918 року. Військо Української Директорії нещодавно вступило до Києва, — значить А. Гак. — Заходжу я якось увечері до Київського клюбу. В просторій залі стоять довжелезний ряд столів. На столах смугою тягнуться вазони. Пообіч сидить багато публіки — вечеряють люди. Я вибираю й собі вільне місце, сідаю і чекаю, коли до мене підійде офіціянтка. Раптом бачу — проміж двох вазонів на мене дивляться чиїсь пильні очі і пізнаю — Міхновський! Але я спізнився: волохата рука Міхновського вже простяглася через стіл до мене.
— Живі, здорові? — питає він мене.
— Та поки що… А ви як?
— Як горох при дорозі… — і, зиркнувши скоса на своїх сусідів, спинився.
„Знову сам-один“ — мигнула мені думка, і я вже не турбував його своїми розпитуваннями. Тільки коли, повечерявши, ми виходили з клюбу, Міхновський сам заговорив до мене.
— А що ви тепер скажете про своїх „приятелів“? — запитав він мене.
— Про яких це приятелів? — нічого не розуміючи, спинив я на ньому свій погляд.
— Он про тих! — кинув він головою кудись у бік півночі. Тепер я догадався: він натякав мені на більшовиків, що в той час ордою сунули з півночі на Україну.
— А чого ж це ви називаєте їх моїми приятелями?
— Чого? А вам хіба не в помку, як ви в Болграді цілим армійським з’їздом обстоювали єдиний революційний фронт з російською демократією? Я гаразд і добре пам’ятаю! — і вже трохи тихше додав: — запам’ятайте, голубе, моє слово: Москва — в який би вона колір не вдягалась — є Москва!..
Ніде правди діти, мені багато в чому довелося з ним погодитись».
Так завершилась чергова спроба українців самим облаштовувати власне державне життя і почалась зовсім інша історія про її «соціялістичні» наслідки. Втім, аж ніяк не українські, як того хотілося одуреним патріотам з Центральної Ради. «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп'ялась і не хоче відпустити», — бідкався згодом В. Винниченко. Саме той, що, лишивши молоду українську Державу безборонною в часі її постання, пропонував нам читати нашу ж історію лише з бромом — щоби вкотре не було «боляче, досадно, гірко й сумно» дізнаватися про те, як «нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за час свого державного (чи вірніше: півдержавного існування), що огризалась на всі боки». «Чи не те саме стає тепер?» — запитував «прозрілий» В. Винниченко вже у травні 1918-го року.