У задзеркаллі 1910—1930-их років

Традиційна система стосунків, що споконвіку існували між державою і суспільством, а також мистецтвом і суспільною ролею окремих його видів, останнім часом, як стає бачити, значно змінилася. У відповідний спосіб змінилися й орієнтири та стратегія теперішніх мистців в Україні, що примусили останніх по-новому глянути на самий сенс сучасного мистецтва. Себто на очі стає проблема актуальної теорії «оновленої» культури, явищем якої нині вільно вважати хіба лише внесення «профанного» елемента в поле традиційного культурного дискурсу, що, у свою чергу, тягне за собою обов’язковий момент переоцінки цінностей.

Так уже виходило, що протягом численних своїх письменницьких мандрів авторові сих рядків завше випадало займатися згаданою «переоцінкою» достотно на марґінесі, себто у найвіддаленіших місцях рідних, і не дуже, міських меґаполісів. Мабуть, не варто було б наразі зупинятися на розгляді містичної мапи тих харківських салтівок і роганей чи московських мар’їних і бібірєвих, якби їхня окраїнна філософія цілком за М. Фуко не перекидалася тихою сапою на центральні райони соціокультурної структури — туди, де, здається, обов’язково мусить відбуватися щось безумно важливе. Натомість уже тут…

Час побіля тих випомпованих усіма столицями світу слобідських «свердловин духовности» тягнеться повільно й ліниво. Зміна царя у першопрестольній і районного депутата чи дільничого міліціонера на місцях обертається лише млявою чехардою крамничок та незначною реорганізацією роботи місцевої пивної. Відстані, розраховані «прорабами перестройки» на недалеке «світле майбутнє», тут пригнічують і приголомшують. Джерелом такої загарбницької архітектури «аванґарду» на колишніх приміських колгоспних полях, без сумніву, було ліве мистецтво. Його основа, як знати, — «на твій безумний світ — один одвіт — відказ». Звичайно, добре, якщо на стіні музею висить картина Пікассо і відмовляється від світу — це її особиста справа. Якщо ж подібним чином поводить себе забутий богом міський мікрорайон, то життя в ньому перетворюється на суцільну пригоду. Свого часу авторові сих рядків довелося саме через це розлучитися з близькою людиною: дівчина не знала, не хотіла й боялась харківської Салтівки свого коханого, куди люди вростають наче в бурштин — безвиїзно. На цих засніжених вулицях краще жити, ніж гостювати. Тут можна спокійно зустріти старість і вмерти, що й зробив авторів дід, довголітній український політв’язень, завсідник численних виселок і пересилок, завітавши до онука на якусь пару-трійку днів з далекої Галичини.