Діти морських туманів
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #2
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Діти морських туманів». Краткое содержание книги:
Читач знову зустрінеться з норвезьким хлопцем Яном, який у вихорі війни залишився без батьків і попав до Франції, де познайомився з сиротою Фанні. Дівчина бере близько до серця недолю Яна. Між ними зароджується кохання.
Герої проходять через ряд заплутаних пригод і складних психологічних переживань.
Світла, чиста історія кохання французької дівчини і норвезького юнака зворушує, вчить молодь людяності, вірності, порядності.
— Говори, діду, говори.
— Знаєш, Фанні,— почав він, і я враз почула інтонації місцевої булонської говірки, — мені часом бракує мужності. Я б ще й зараз хотів заспівати тобі, як колись давно, колискової: «Люлечки, Фанетто…» Ніби знову бачу тебе, Червону Шапочку, як ти ховалася за моїм кріслом, коли ми гралися у вовка-сіроманця, як тремтіла з радості й страху, коли «вовк» брав палицю та шапку і йшов, щоб тебе «зжерти»… Чи пригадуєш ти, як я виводив тебе в поля у сонячні дні, і в дощ, і коли завивав навколо вітер, — і ми гуляли, аж поки щоки твої ставали рум'яними, як яблука? Пам'ятаєш той різдвяний вечір, коли мені довелося спиляти стовбур ялинки, щоб вона помістилася в кухні? Під нею треба було ставити ваші черевички для подарунків Діда Мороза…
— Це було одного четверга, — підхопила я, — і я вивчила напам'ять прегарну кантилену французького композитора Андрі Кодевелля: «В гніздечку нашому старому нам краще, ніж в раю…»
— Далі, Фанні, далі. Я вже не пам'ятаю всього. Мій голос трохи тремтів, але я нічого не забула:
…Це було у четвер,
Коли ти покинула дім. Так воно й ведеться:
пташка вилітає з гнізда,
І старі розуміють, що інакше й бути не може.
Ти забрала з собою щастя нашого дому.
Ми вже не тримаємо пташки в клітці…
І тому я співаю знову і знов: Фанетто,
Де подівся той час, коли ти малою ластилась
до мене!..
Дідусь вийняв з кишені носовика. Непомітно витер носа, потім обернувся до мене. Очі його, ледь зволожені сльозою, знову блищали ясно й променисто. Він неквапно почав скручувати цигарку.
— От бачиш, Фанні, старі розуміють, що інакше бути не може. Тим-то я й не можу таїти більше всього, що так довго мучило мене. І я щасливий, що доля дала мені побачити, як розквітають у тобі всі ті людські якості, котрі я так люблю: поетична душа, але й здоровий ясний розум, вимоглива доброта, скромна непоказна мужність і той внутрішній жар, яким ти так добре вмієш володіти… Але тепер… я нічого не можу зробити, я ніколи не заміню тобі любові тата й матусі, і коли ти страждаєш, коли тобі тяжко, я почуваю, як нам бракує «їх»!
Я кинулася на шию дідусеві, почала цілувати його м'яке сиве волосся, — кожну волосинку я знала так добре, бо сама завжди стригла його.
— Дідуню, рідний! — шепотіла я йому на вухо. — Такий дід, як ти, дорожчий за будь-яке багатство у житті.
— Фан, хороша моя… — промовив він і трохи відсторонив мене рукою.
Потім вдарив кулаком об кулак і вигукнув:
— І подумати тільки, що це я ввів у твоє життя цього малого хлопчика з Нарвіка!..
Повсякденне життя сповнене різних дрібних подій, яких майже не помічаєш, ніби простий дикий камінь під ногами на дорозі. Та коли за гой камінь зачепишся, впадеш і боляче вдаришся, тоді зразу помітиш і надовго запам'ятаєш його!
Коли я побачила вас в кінці травня на порозі нашого класу, Давіде, — ви увійшли, залишивши Марінетту на шкільному подвір'ї, як це бувало вже не раз, — я одразу відчула, що новина, котру ви принесли, буде прикрою, що ви прийшли як вісник скорботи й суму.
— Тебе не видно вже цілий тиждень, Фанні! Поїдьмо до нас, вип'ємо по склянці вина. Крістіна буде така рада.
І я поїхала з ним. З часу першої поїздки до Берка, коли згодом батьки Марінетти й собі побували у того хірурга й повернулися звідти сповнені надії, у кожному погляді Давіда я читала щиру й вдячну приязнь.
І ще раз я змогла натішитися гостинним прийомом на їхній маленькій фермі край села, посидіти в кухні, геть залитій золотисто-зеленавим промінням ясного травневого надвечір'я.
Високі старовинні дзиґарі мелодійно вибили п'ять ударів. То був один з Давідових дарунків, — віднедавна він раз у раз щедро обдаровував дружину. Дві години терпеливих пошуків у салоні булонського антикварного магазину, потім відчайдушний двобій з непоступливим антикварієм, — і нарешті він з тріумфом повернувся до Голубки з трофеєм. Але в якому стані були ті дзиґарі! Розхитані, потріскані, геть спотворені часом, вони, напевно, отак і були б забуті десь у кутку і скоро загинули б навіки. Але під цією жалюгідною маскою Давід угадав приховану красу. А вгадавши, вирішив повернути її до життя. З допомогою Гійома він одмив, відчистив, відшліфував пемзою дзиґарі, тут поклав латку-шинку, там легенько пройшовся рубанком, і під вправними руками сумна руїна перетворилася на справжнє чудо. Потім він скромно оздобив дзиґарі, намалювавши дуже простеньку гірлянду з рожевих, блакитних і зелених квітів, у м'яких пастельних тонах на білій патині, яка буває на античній бронзі. Нарешті він заходився ворожити над механізмом, і одного дня серце старих дзиґарів ожило й забилося. Мідний маятник почав рівномірно коливатися, раз у раз спалахуючи бліками сонця, ніби зачарованого цим танцюючим золотом. Стрілки відміряли хвилини, посуваючись уперед малесенькими кроками, і щогодини переливчастий голос старих дзиґарів виспівував свою пісню…