Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
Очі в Прим-Директора, що перед тим спалахнули було здивуванням і тривогою, розпочали поступово згасати, згасати до цілковитого засклення. Зробити це було доволі легко. Важче було притлумити зростаючу стурбованість охоронців. Але Богдан спромігся й на це, ще більше зосереджуючись і намагаючись не звертати уваги на неясні образи майбутніх подій, що миготіли в його уяві. Та що це за новина така?!
Від здивування він ледь не втратив контролю над ситуацією і Прим-Директор якось дивно смикнувся одним боком, але в наступну мить його очі знову набули скляного блиску. Уно, Румата і навіть Норильцєв з якимсь жахом дивились на Кременчука. Той не звертав на них уваги.
— Тобі дуже, дуже подобається ця музика, Дон-Ребо. А ще тобі подобається дівчина, яку привіз Вага Шасі. Адже подобається?
— Так, так, — прошурхотіло в повітрі.
— Але ж вона не чує цієї чудової музики, Дон-Ребо. А вона має, має почути її разом з тобою. Чи не так, Дон-Ребо?
— Так, так…
— Тобі кортить поділитися з нею цією музикою, чи не так?
— Так, так…
— Тож відчини, відчини дівчину… Треба ж дозволити звукам досягти ліжка, чи не так?
— Так, так…
Прим-Директор на негнучких ногах, наче автомат, пошкандибав до паралелепіпеда, знімаючи з шиї великий плаский медальйон.
— Так, так… — шурхотіло в повітрі і здавалось, що ряд охоронців попід стінкою розпочав хилитатися в такт цьому „таканню”.
Дон-Реба приклав медальйон до каламутної грані паралелепіпеда і та раптом розпочала світлішати, наче запітніле вологе вікно під потужним струменем теплого повітря. „Технологія, одначе”, — розпачливо подумав Кременчук і… І знову ледь не втратив контролю над ситуацією. Бо Прим-Директор раптом рвучко смикнувся, наче видираючи себе з невидимого кокону, і вже розпочав було розвертатися до Богдана, але той знову втупився в нього некліпним зміїним поглядом. А Румата ковзнула до Дон-Реби і обережним порухом зняла з його шиї ключ від паралелепіпеда.
Богданові кортіло чимдуж кинутись крізь розчинену грань просто до Соньчиного ліжка, підхопити її на руки й бігти разом з нею світ за очі, обережно притискаючи до грудей тепле дівоче тіло, але… Але миготіння неясних образів знову посилилось — це вже просто розпочинало лякати! — і своїми неясними уривками вказувало на те, що така втеча — не кращий варіант.
Тому Богдан ізнов зосередився до болю в скронях і мовив:
— Вона спить, Дон-Ребо, вона спить. Вона не чує цієї музики, не чує. Ти маєш її розбудити, Дон-Ребо, маєш розбудити.
Він сподівався на те, що Прим-Директор, під легеньке дріботіння „так-так-так”, посуне до помаранчевого ліжка, але сталось несподіване. Обличчя головного іруканця викривилось, він затрусився усім тілом і залепетав, пускаючи слину на своє пишне вбрання:
— Але… але… я не можу… Лише… лише високошанований Вага Шасі одноосібно може розбудити мою Директрису… Лише він… Така домовленість. Така гарантія. Він обіцяв, обіцяв це зробити. Якщо все пройде вдало, якщо влада над Арканаром буде встановлена, якщо Ірукан…
— Влада!? Яка влада?!? — раптом стрепенулась Румата і Кременчук кинув на неї злісний погляд: чи не загіпнотизувати ще й оце нестримане дівчисько?
— Влада? Влада… А як же?… Все гниє, все розкладається. Арканар розкладається. Завершується цикл вічного зоряного коловороту. Все повертається. Знову… Знову потрібна сильна рука. Сталева рука. Щоб самим не загинути. А на балу — увесь цвіт планети… За один раз… За один раз — вічний порядок на всьому Арканарі…
„Та-а-ак, — зрозумів Кременчук, — та тут, здається державним переворотом пахне. З наступною диктатурою”. Але йому було начхати на всі оті інопланетні перевороти та диктатури. На всесвіт, на всі можливі всесвіти йому начхати було. Йому було не начхати лише на оту дівчину з маленькою кришталевою короною на синяво-чорному волоссі, що завмерла на помаранчевому простирадлі.
Богдан рвонувся було до неї і раптом зрозумів, що спізнився. Як і тоді, на мокрій автостраді, коли не встиг підставити під удар зустрічної вантажівки свій, а не Сніжанчин, бік, вже некерованого, авто.
Він аж зубами заскреготав, повільно повертаючись до „мертвої голови” входу і вичавлюючи в бік Румати непіддатливі слова:
— Зараз концерт розпочнеться. Готуйся, подруго…
А з велетенського лицарського шолому вже викочувався опальний начальник охорони з двома, розцяцькованими мерехтливими пір‘ями, вояками. В руках вояки теж тримали мечі Святого Міка, а за ними… За ними кошлатив свої густющі брови його високошанована високість Вага Шасі. Власною персоною. Щоправда без лицарських лат, а в завузькому яскраво-жовтому трико, прикритому коротким плащем з риб‘ячої луски.
Треба було віддати належне Першому Барону, зорієнтувався в ситуації він майже миттєво.
— Прим-Директоре! — загорлав. — Тримайся!!! Це ж оті відморозки, про яких я тобі розповідав. Хлопці, усе проміння — он на того блазня, в кашкеті з червоною околичкою. Все проміння на нього!
І гіпнотична мана Кременчука враз розпочала шматтями вилітати з просторо-жовтогарячої зали для того, аби дозволити їй спочатку набубнявіти, а потім і розквітнути синіми променями Святого Міка, що майнули з мечів охорони, яка враз кинулась на непроханих гостей щорічного балу Прим-Директора Ситуативної Наглядової Ради. Вічні спектральні антагоністи — помаранчеве й синє — сплелися разом у нескінченній битві кольорів, оскаженілими світловими голками пронизуючи тіло Богдана.
Один з променів — промінь з меча самої його високошановної високості! — боляче вперся просто в зіниці Богдана і йому здалось, що його мозок зараз просто вибухне мільйонами нейронів. Те, що відчували його друзі, було лише одному Богу відомо. Втім, дещо було відомо й самому Кременчуку. Бо якась частина з отих мільйонів нейронів сплела невидиму мережу навколо їхніх голів, намагаючись… Намагаючись, у повній відповідності з основним законом Арканара, зберегти їхні особисті свободи.
Вага Шасі діяв навпаки. Вага Шасі намагався зробити з живих істот слухняних автоматів. Навіть з Прим-Директора Ситуативної Наглядової Директорії. А, може, й найперше саме з нього. І земна безладність Богдана Кременчука не мала права цього допустити.
Земна безладність змусила його сконцентрувати у власному вибухлому мозку якщо не всі сили цього всесвіту, то що цієї планети — стовідсотково. Саме завдяки ним Румата, Уно й Норильцєв зберігали певну не контрольованість з боку Ваги та його поплічників. Ті цього ще не знали. Але довго тривати це незнання не могло. Час стрімко збігав крізь мережу нейронів головного мозку.
— Святий Міка! — труснув головою Дон-Реба, очманілими очима роззираючись навколо. — Що відбувається? Хто відчинив камеру Директриси?!
І Богдан зрозумів, що за хвилину каламутна мерзота знову зімкнеться навколо Такаманохари. Саме тому він, подумки зойкнувши й дещо розгублено зарепетувавши: „Прикрийте мене, прикрийте!”, ламанувся до відчиненої грані паралелепіпеда: „Соню-ю-ю!!!” Позаду щось заревло, засвистіло, задзеленчало і Кременчук на бігу зрозумів, що його команда нарешті кинулась у бійку. Цікаво було б подивитись в цю мить на обличчя Ваги Шасі. Втім, той надав йому таку змогу.
Бо якимсь незбагненним чином він опинився на шляху Кременчука і синє проміння його меча цілком огорнуло капітана. Навіть волосся в нього, здається, затріщало від електричних розрядів, а мозок посипався на долівку згасаючими іскрами. Богдан фізично відчув, що втрачає контроль над ситуацією. Але старий Уно вже вистрибував звідкись зліва й відбивав убік клинок меча Ваги. І якийсь охоронець, здається, один з тих, котрих звинуватили в неуважності на бойовому посту, вистрибував звідкись справа і вже не променем, а просто старим і надійним сталевим клинком встромлювався в незахищені груди громадського наглядача „Безвиході”.
— Уно-о-о!!! — звихрився позаду крик Румати.
— Соню-ю-ю!!!
— Стояти, гаденя! — це вже Вага Шасі і гострий метал вперся зненацька просто в горло Кременчука. Все було скінчено.
Але в наступну мить щось відбулось. В наступну мить щось золотаво-мерехтливе вихоплювало шпагу з рук падаючого Уно і з розвороту всаджувало її в спину Зоряного Барона. Той рохнув здивовано і розпочав осідати на долівку, вибалушуючи очі й щось шепочучи крізь враз посиніли губи. Богдан мимовільно прислухався.