Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— Все одне… все одне… Не піти вам… Я переміг… Я…
А золотаво-мерехтливе вже вкладало на долівку отого охоронця, що поранив Уно і застигало зі здійнятою шпагою біля Богдана. А потім, плутаючись у довгому платті, кидалось на допомогу Норильцєву, який затято рубився відразу з трьома нападниками, захищаючи спину Румати. Усі рухи в нього були гнучкі й вивірені. Наче танцював хлопець. І Богданові чомусь на мить згадалась далека ніч на далекому дніпровському острові.
Румата ж, перекинувши через столик двох охоронців, кидалась до Уно, нахиляючись над ним і підхоплюючи його голову. Увага Богдана розділилась: він не міг відвести очей і від неї, і від пробудженої Соньки, що, вправно вимахуючи шпагою, билась поряд із Зоребором.
— Сонько, ти як? — гукнув Кременчук, болісно ладнаючи розірване було нейронне плетиво навколо своїх товаришів.
— Нормально, — ледь засапавшись, відгукнулась вона. — Твоїми молитвами. Ти ж мертвого розбудиш! Я вже давненько прокинулась, але… Але прикидалась сплячою, аби обстановку вивчити. Як бачиш, вчасно вивчила, — спритний удар відбив напад особливо нахабного іруканця.
Ото вже дзиґа! Хоча б спасибі сказала. А сині промені Святого Міка ламали, ламали захист Кременчука і він відчував, що на тривалий час його не вистачить.
— Що з ним? — поточився він до Румати, що як схопилась за голову старика, так і підтримувала її своїми маленькими долонями.
— Потримай, — замість відповіді попрохала вона, засовуючи руку Богдана під патлату потилицю Уно і майже притуляючись губами до ефесу своєї шпаги. — Увага! Увага всім! Увертюра, увертюра… Розпочинаємо Іруканський балет. Всім, всім, всім! Розпочинаємо Іруканський балет!
Кременчук скоса зиркнув на дівчину. Щоки її блищали від сліз, але голос був суворим і зосередженим. Що це ще за балет такий? Про що Богдан і спитав уголос.
— Побачиш, — вичавила Румата, обережно кладучи голову Уно на долівку, — зараз побачиш.
— Не встигну, — похмуро відповів Кременчук, здіймаючись на рівні, і прикидаючи з якого боку кидатись на допомогу Норильцєву з Такаманохарою. Поки що його допомога полягала в нейтралізації гіпнотичного випромінювання, але терміново треба було робити її дієвішою, аби якось вибратись звідси.
І раптом щось відбулось в навколишньому просторі. Богдан навіть відразу не зрозумів — що, а з лицарського шолому входу вже викочувався пістрявий галасливий натовп якихось розмальованих осіб. Були ті особи екстравагантно й легковажно одягнуті. А дехто навіть навпаки. Та, не дивлячись на це, кожна з них тримала в руках якусь лискучу зброю. І це надихало.
— Румато! — гукнув, перекриваючи враз посилені дзенькіт та галасування, велетень в борецькому трико з конячим хвостом позаду. Хвіст, до речі, був не причеплений, а ріс просто з кремезного тіла. — Румато, ми взяли сто п‘ятнадцять рівнів, сто одинадцять утримують Зоряні Барони: і звідки вони тут взялися?! А на сімдесят шести б‘ємося з перемінним успіхом… Але ж кляте проміння!.. Як би раніше взнали!
— Нейтралізатори, нейтралізатори підвезли?
— Лише в штурмових загонів. На підході ще два транспорти, але можуть не встигнути.
Кричачи до Румати, велетень встигав відбивати атаки як охоронців Дон-Реби, так і постатей в латах, що полізли, наче металеві жуки, з „мертвої голови” до зали. Повітря аж посиніло від променів Святого Міка і Богдан відчув, що скоро йому не втримати антигіпнотичного контролю. Тіло трусилось, піт заливав очі і йому дуже кортіло взнати, чим усе це скінчиться. Але аж ніяких образів майбутнього або їхніх уривків в уяві не спостерігалось. Не до того уяві було.
— Я дивуюсь, як ми й досі проти променів тримаємось, — проревів велетень з конячим хвостом, — наче захищає нас щось.
Румата, відбивши атаку ще одного, особливо небезпечного нападника, раптом вклякла на невловиму мить, вдивляючись в скляні очі Кременчука. Вона зрозуміла.
— Пампа! — закричала. — Пампо, оточить отого, в камуфляжі, і все робіть, щоб його не зачепили. Він сьогодні наша паличка-виручаличка.
І наштрикнулась би на зміїне жало оскаженілого клинка, як би в останню мить Зоребор в неймовірному випаді не завалив би його власника.
— Р-румато, Р-румато, — прорипів Богдан, — що тут відбувається?
— Тут, друже, — засапавшись, відповідала дівчина, стоячи спина до спини з Норильцєвим і відбиваючи шалені атаки самого Дон-Реби з трьома охоронцями й двома Баронами. Такаманохара, високо підсмикнувши красиве, але незручне, плаття, намагалася прорватися до них крізь галасливий натовп. Дон-Реба, до речі, не дивлячись на всю свою опецькуватість, бився зовсім непогано. — Тут… друже… йде останній бій… за волю… За свободу останній бій… Ми вже давно за Прим-Директором спостерігаємо. А коли він з Баронами зв‘язався, то все зрозумілим стало. Щоправда повстання ми за півроку готували, але… Але ж… треба було… вас… вас виручати…
— А не треба… не треба… — шипів Прим-Директор, така собі жаба зі зміїним голосом. — Я врятую цю планету, я! Розпорошили Арканар, розпорошили. На мільйони маленьких свобод розпорошили. А мільйони дрібних свобод завжди набагато поганіші, ніж одна свобода, велика й неосяжна.
— Одна неосяжна свобода для мільйонів людей називається рабством!
— Одна неосяжна свобода впорядкує вас, дурнів. Думки ваші для вашого ж добробуту впорядкує. Бо не виробництва ваші дурнуваті, а ідеї, ідеї є головним у житті. Вони й здіймають його, вони й захищають. Коли одна ідея опановує мільйонами…
— …наступає кінець кожного окремого життя. Ах, ти, некрофіл клятий!
— Кажу ж — дурень! Тоді всі оті окремі життя стають підґрунтям для одного великого.
— Добривом стають? Гноєм?
— А як хочеш називай. Цикл завершується. Цикл зростання. Природний цикл вічного зоряного коловороту Всесвіту.
— Де закінчується, там і розпочинається, — це вже Зоребор. — Новий природний розпад розпочинається. Навіть самого неосяжного, — і зробив такий крутий випад, що кінчик його шпаги через якогось неповороткого Зоряного Барона дістав таки Дон-Ребу.
— Ах, ти, щеня! — схопився той за розкраяну щоку. — Все одне ви програли. Навіть з нейтралізаторами вашими Шаманськими програли. Бо в нас нові союзники з‘явились. Не союзники навіть, а друзі. Яких вам ніколи не перемогти. Ваго, — гукнув, — зможеш їх викликати?
— Вже… Вже викликав, — прохрипів той, вовтузячись в калюжі власної крови. — Вони на підльоті.
І в цей час з „мертвої голови” вивалилась ще порція народу явного богемного вигляду. В руках народ тримав незграбні довгі рушниці. З рушниць вилітали помаранчеві спіралі, в яких заплутувались і зникали сині промені Святого Міка. Боротьба синього й жовтогарячого тривала. За декілька хвилин навколо буяла більш кривава, але й більш чесна битва. Кременчук відчув, що його трохи попустило.
— Слава Міку! — закричала Румата, знову кидаючись до Уно. — Нарешті, нарешті…
Конячехвостий велетень з десятком своїх химерних друзів зайняв кругову оборону. В центрі її опинились земляни з арканаріанською дівчиною та пораненим стариганем. Дон-Ребу відтіснили вглиб зали. На долівці стікав кров‘ю високошанований Барон Вага Шасі. Поряд зі старим Вільним Лялькарем.
— Сонько! — кинувся Богдан до дівчиська в кришталевій короні (і як вона на голові в неї трималася?!) — Сонько, треба вниз пробиватися! До такої собі „Безвиході” уходити треба. Там нас Нкса чекає.
— Не чекає, — не відвертаючи голови від Уно, кинула Румата. — Він вже тут має бути. Опісля того, як Барони з отим трикутником над „Безвихіддю” битися розпочали, а ми Пам‘яттю бігали, небезпечно в лабіринті стало. Пізніше три „дракони” на нього ляпнулись, трикутник зник кудись, а рахівники, на всяк випадок, всіх відвідувачів з атракціону виперли. І Нксу теж. Він мав до Шаманів перебратися.
— Так що ж ти!.. — смикнувся був обурений Кременчук до Румати, але Уно перебив його ледь чутним голосом.
— Н-не… не кричи на дівчину… С-сам гарний… Окрім Ірукану про все забув… Швидше, мовляв, швидше… Я… Ми… Під „кита” ми його замаскували… А я… Я вже з Директорії зв‘язався з Нксою вашим, роз‘яснив дитині, як до нас дістатися. Буде зар-р-ра… — раптом захрипів старик, усім тілом вигинаючись на руках Румати.