Капітан космічного плавання

Але ніхто не ворухнувся. А Норильцєв, так той до болю закусив нижню губу, втупившись у закривавлене обличчя капітана.

— Біжіть. Швидше біжіть. А я тут залишусь. З Руматою.

— Ах, ти, щеня!.. — визвірився Кременчук, обрушуючи на мозок хлопця усе громаддя свого гіпнотичного таланту. Аж звивини зсудомило.

— А як же Земля, Ігорю? — зненацька спитала Сонька, не відриваючи очей від обличчя хлопця. — Дніпро? Гременець? Мати з батьком як?

Той на мить знітився, зі схлипом ковтнув повітря, але потім твердо відповів, притягуючи арканаріанку до себе:

— Моя земля там, де живе Румата.

— Бож-же!.. — якось зовсім вже по-бабські затулила рота кулачком Сонька і скоса зиркнула на Кременчука.

А той з жахом відчував, що Зоребор не бажає підкорятись йому, що у хлопця, звідкись беруться сили для того, щоб опиратися, щоб, затято втупившись в розширені зіниці капітана, плювати на усі транси та гіпнози цього божевільного світу. І Богдан здався. Він перевів очі на обличчя арканаріанки, фізично відчуваючи, як збільшується на обрії клятий чорний трикутник їхніх загадкових переслідувачів. Дівчина ледь-ледь стулила повіки й стверджувально похитнула головою. А потім обома руками повернула до себе обличчя Зоребора та й, наче сліпа, провела долонею по його щоці. І Кременчук, відчуваючи, що його зараз знудить від огиди до самого себе, присоромлено зашепотів: „Ми повернемось, ми обов‘язково повернемось, Зореборе. Лише на себе увагу трикутника відволікаємо. Не можна, на можна ж, щоб він Директорію розстріляв!”

І відчував, що вони вже ніколи не повернуться, і тихесенько наближався, наближався до спини хлопця, і здіймав ефес своєї, так толком і не використаної, шпаги та й щосили опускав його на голову Норильцєва. Точно так само, як той свого меча на голову Богдана Івановича під час їхнього прибуття на орбіту Арканара. Що ж, борг, як кажуть, відплатою добрий.

Румата схлипнула, тягуче-тягуче, як ото тільки-но сам Ігор, а Богдан із Сонькою вже підхоплювали обм‘якле тіло хлопця й буквально вкидали його в темряву вхідного люку „Софії”.

— Прощава-а-ай! — рвалося позаду повітря. — Прощава-а-ай, Ігоре-е-е!!!

А Кременчук вже залишав Соньку поряд з Зоребором і вривався в рубку, мовчки відкидаючи від пульту вкрай переляканого Нксу. І розуміючи, що горизонтальне переміщення нічого не дасть, просто жбурляв апарат в зеніт, в миттєво потемніле небо, відчуваючи, що перевантаження просто розмазує тіло по кріслу, вичавлюючи з порізів на обличчі останні краціль крови.

Кидок „Софії” був настільки стрімкий, що трикутник, який опинився вже майже над нею, не встиг зреагувати, щоб рискнути вбік, та й зачепив сріблясту тарілку краєм чорного борту. І та, перетворюючись майже на кокон від раптового надшвидкого обертання, провалилась в небо, що зненацька просто луснуло попереду неї, розсипаючи в усі боки чи то зірки, чи то іскри, чи то скалки скла розбитої, але врятованої несамовитим кидком від остаточного руйнування через залп променевих гармат, піраміди Ситуативної Наглядової Ради бешкетуватої планети Арканар.