У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Село Франк — колгосп "Перше травня". Голова колгоспу дуже зрадів, коли дізнався, що я з Ленінграда і встигла закінчити дев’ять класів:
— Ось і добре. Допомагатимеш мені тут. За бухгалтера.
На якусь мить я навіть зраділа. Але тут побачила плакат "Дівчата, за кермо!", що висів за спиною керівника.
— Не буду сидіти в конторі, — відказала голові. — Якщо мене навчать, я зможу водити трактор.
Трактори стояли, занесені снігом. Ми відкопували їх, розбирали, обпікаючи руки об метал, залишаючи на ньому шматки шкіри. Проіржавілі, туго затягнуті болти здавалися привареними. Коли не могли зрушити їх з місця проти годинникової стрілки, намагалися відкрутити за її ходом. Як на гріх... Саме в цей момент... Ніби з-під землі, виростав бригадир Іван Іванович Нікітін, єдиний справжній тракторист і наш наставник. Він хапався за голову і не міг втриматися від матюків. Ех, ти! Мать твою... Лайка його була, як стогін. Але все одно лише раз я заплакала...
У поле виїхала заднім ходом: в коробці швидкостей мого СТЗ багато шестерень були "беззубими". Розрахунок був простий: за двадцять кілометрів якийсь трактор вийде з ладу, і тоді з нього переставлять коробку передач на мій. Так і сталося. Така ж, як я, трактористка Сарочка Гозенбук, не помітивши, що з радіатора витекла вода, запорола мотор. Ех, ти! Мать твою...
Я до війни на велосипеді не навчилася їздити, а тут — трактор. Подовгу розігрівали мотори з порушенням всіх правил — відкритим вогнем. Дізналася я і що означає перетяжка. І як заводити трактор після такої процедури — по колу не покрутити, впівоберта не завести... Мастильні матеріали і пальне — за нормами воєнного часу. За кожну краплю заплатиш головою, так само як і за розплавлений підшипник. Ех, ти! Мать твою... За кожну краплю...
Того дня... Перед виходом на поле відкрутила краник картера — перевірити масло. Пішла якась сироватка. Кричу бригадиру, що автол новий треба залити, він підійшов, краплю в руках розтер, понюхав навіщось і каже: "Не бійся! Ще день попрацювати можна". Сперечаюся: "Не можна, ви ж казали..." Він заводиться з півоберта: "Наговорив на свою голову — спасу від вас немає. Ляльки міські! Грамотні дуже. Ех, ти! Мать твою..." Їдь, так твою сякий... Поїхала. Жарко, трактор димить, дихати нічим, але все це дурниця: як підшипники? Здається мені, що постукують. Зупинюся — начебто ні. Дам навантаження — стукають! І раптом — під саме сидіння — тук, тук, тук!
Глушу мотор, підбігаю до оглядових люків — два шатунних підшипники розплавила вщерть! Опустилася на землю, обняла колесо і вдруге за війну заплакала. Сама винна: бачила ж, яке масло! Матюків злякалася. Його б обматюкала у відповідь, так ні, гнила інтелігенція.
Обернулася на якісь звуки. Ну і ну! Голова колгоспу, директор МТС, начальник політвідділу і, звісно, наш бригадир. Через нього все!
А він стоїть і рушити не може. Усе зрозумів. Мовчить. Ех, ти! Мать твою...
Директор МТС теж усе зрозумів:
— Скільки?
— Два, — відповідаю.
За законами воєнного часу — це треба йти під суд. Стаття: халатність і шкідництво.
Начальник політвідділу повертається до бригадира:
— Що ж ти своїх дівчат не бережеш? Як я можу це дитя віддати під суд!
Якось воно й обійшлося. Розмовами. Але бригадир вже при мені не матюкався. А я навчилася... Ех, ти! Мать твою... Таке закручувала...
А потім прийшло щастя: знайшлася наша мама. Вона приїхала, і у нас знову була сім’я. Мама раптом сказала:
— Я думаю: тобі треба йти до школи.
Я не відразу зрозуміла:
— Куди?
— Хто замість тебе закінчуватиме десятий клас?
Переживши все це, дивно було опинитися знову за шкільною партою, розв’язувати задачки, писати твори, зубрити німецькі дієслова, замість того щоб бити фашистів! І це, коли ворог вийшов до Волги!
Я мала чекати не дуже довго: за чотири місяці — сімнадцять років. Як не вісімнадцять, то хоч сімнадцять. І вже тоді ніхто не заверне мене додому! Ніхто! У райкомі все минуло гладко, а у військкоматі довелося повоювати. Через вік, через зір. Але перше допомогло другому... Коли йшлося про вік, я обізвала воєнкома бюрократом... І оголосила голодування... Сіла з ним поруч і дві доби не зрушила з місця, відсуваючи пропонований ним шматок хліба і кухоль окропу. Пригрозила, що помру з голоду, але спочатку напишу записку, хто винен у моїй смерті. Навряд чи він злякався і повірив, але все-таки направив мене на медкомісію. Усе це відбувалося в тій самій кімнаті. Поряд. І коли лікарка, перевіривши зір, розвела руками, воєнком розсміявся і сказав, що я даремно голодувала. Пожалів мене. Але я відповіла, що це я через голодування нічого не бачу. Відійшла до вікна, ближче до злощасної таблиці, і розревілася. І ревіла доки... Довго ревіла... Доки не вивчила нижні рядки. Опісля втерла сльози і сказала, що готова ще раз пройти комісію. І пройшла.