У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Десятого листопада сорок другого року ми (десь двадцять п’ять дівчат) запаслися продуктами на десять діб, як було наказано, видерлися до кузова пошарпаної вантажівки і заспівали "Дан приказ", замінивши слова "на гражданскую войну" словами "защищать свою страну". З Камишина, де ми прийняли присягу, лівим берегом Волги йшли пішим маршем до самого Капустиного Яру. Там розміщувався запасний полк. І там, серед тисяч чоловіків, навіть якось загубилися. Приїжджали "покупці" з різних частин, набирали поповнення. Нас вони намагалися не помічати. Весь час повз нас...
У дорозі я подружилася з Анею Ракшенко і Асею Басіною. Обидві вони ніяких спеціальностей не мали, я ж свою вважала невійськовою. І тому, якщо окликали, ми троє дружно робили три кроки вперед, вважаючи, що на місці будь-яку спеціальність хутко освоїмо. Але нас обминали.
Та коли ми ступили крок у відповідь на команду: "Шофери, трактористи, механіки — три кроки вперед!", "покупцеві", а це був молодий старший лейтенант, не вдалося пройти мимо. Я ступила не три кроки, а п’ять, і він зупинився:
— Чому ви відбираєте тільки чоловіків? Я теж трактористка!
Він здивувався:
— Бути не може! Ану — порядок роботи трактора.
— Один, три, чотири, два.
— А підшипники плавила?
Я чесно зізналася, що два шатуни геть-чисто розплавила.
— Гаразд. Беру. За чесність. — І, кивнувши, пішов далі.
Стали зі мною і мої подружки. Поруч. Старший лейтенант удав, що так і треба. Ех, ти! Мать твою...
Командир частини, знайомлячись із поповненням, спитав у старшого лейтенанта:
— Ти навіщо привіз цих дівчаток?
Той зніяковів і відповів, що йому стало нас шкода: потраплять кудись, переб’ють, як куріпок.
Командир зітхнув:
— Гаразд. Цю — на кухню, ту — на склад, хто у грамоті тямить — до штабу писарем. — Помовчав і додав: — Шкода, вродливі.
"Найграмотнішою" була я, але працювати писарем! І при чому тут наша врода? Мене взяло за живе, і я забула про військову дисципліну:
— Ми — добровольці! Йшли боронити Батьківщину. Підемо тільки до бойових підрозділів...
Чомусь полковник відразу здався:
— До бойових — так до бойових. Двох — до летючки, на верстати, а цю, язикату, — на збірку моторів.
Так почалася наша служба в сорок четвертій автобронетанковій польовій майстерні. Ми були, як завод на колесах. На машинах, їх звали летючки, — стояли верстати: фрезерні, розточувальні, шліфувальні, токарні; електростанція, заливка, вулканізація. На верстатах працювали по двоє. Кожен по дванадцять годин, без єдиної хвилини перепочинку. На обід, вечерю, сніданок підміняв напарник. Якщо підходила черга комусь іти в наряд, другий працював двадцять чотири години. Працювали в снігу, в болоті. Під бомбардуванням. І вже ніхто не казав, що ми — вродливі. Але вродливих дівчаток жаліли на війні, жаліли більше. Це правда. Їх шкода було ховати... Шкода було виписувати мамі похоронку... Ех, ти! Мать твою...
Мені часто тепер сняться сни... Я знаю, що вони сняться, але я їх мало коли запам’ятовую. Але залишається відчуття, що я десь була... І повернулася... Уві сні секунда вміщує те, на що в житті потрібні роки. А іноді переплутаю, де сон, а де реальність... Як я пам’ятаю, це було в Зимовниках, я щойно прийшла, щоб прилягти на кілька годин, як почалося бомбардування. Ех, ти! Мать твою... Краще нехай мене вб’ють, ніж зіпсую собі таку радість, як двогодинний сон. Десь поблизу сильно рвонуло. Будинок похитнувся. Але я все одно засинаю...
Мене не брав страх, не було цього почуття. Даю слово. Тільки після найзапекліших нальотів смикав зуб, в якому була дірочка. Та й то недовго. Я б і досі вважала, що дуже хоробра, якби за кілька років після війни не була змушена через постійний, нестерпний і абсолютно незрозумілий біль у всіх точках свого організму звернутися до фахівців. І найдосвідченіший невропатолог, запитавши, скільки мені років, здивувався: