Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
І що я сказав Паолі, коли вона вхопила мене, щоб я не втрапив під колеса? Що знаю, що машини часто давлять курчат: водій гальмує, щоб уникнути зіткнення, випускаючи хмарину чорного пилу, а потім двоє чоловіків у пильниках і великих темних окулярах мають знову заводити машину колінвалом. Тоді я цього не знав, а от тепер — знаю. Вони з’являються відразу після дядька Ґаетано під час моїх нападів делірію.
Вони вже тут, я бачу їх у тумані.
Я насилу відстрибую. Автомобіль по-людському мерзенний. З автівки виходять двоє в масках і намагаються впіймати мене за вуха. Мої вуха наразі стали довжелезними, скажено-ослячими, млявими й волохатими. Тепер вони досягали місяця. Стережися, бо як будеш пустувати, у тебе виросте не лише ніс, як у Піноккіо, а ще й вуха, як у Мео! Цікаво, чому я не знайшов цієї книжечки у Соларі? Я ж живу в коміксі «Ослячі вуха Мео».
Пам’ять повернулася до мене — навіть з надлишком, — спогади вихоряться навколо, немов руді кажани.
Після останньої хінінової пігулки температура почала падати: батько сидить поруч на моєму дитячому ліжку й читає черговий розділ з «Чотирьох мушкетерів». Не трьох, а саме чотирьох. Це була радіопародія, заради якої вся країна влипала у динаміки радіоприймачів. І не дарма: на основі цієї передачі придумали рекламну акцію — збирати картинки. Люди шаленіли за шоколадками «Перуджіна», бо у кожному блоці були картинки героїв «Чотирьох мушкетерів». Назбиравши альбом картинок, можна було позмагатися за численні призи.
А найбільші щасливці, ті, хто знайде картинку з Жорстоким Саладіном, мали отримати головний приз — автівку «Фіат-Балілла». Тому вся країна дуріла за шоколадками «Перуджіна» (чи дарувала їх усім підряд, родичам, коханкам і коханцям, сусідам, начальникам). Усі марили Жорстоким Саладіном.
«Розповімо ми вам приключку, про відчайдухів у плюмажних капелюхах, про рукавички, дзенькіт шпаг, дуелі та погоні, і про красунь небачених та про полон любові...» Ця пародія лягла в основу виданої пізніше книжки з численними кумедними ілюстраціями. Тато читав мені, я тихенько засинав, а перед очима в мене був кардинал Рішельє, оточений незчисленними котами чи у компанії Прекрасної Суламіфі.
Але чому ж у Соларі (і коли? вчора? тисячу років тому?) я знайшов безліч слідів діда, але жодного батькового сліду? Бо дід торгував книжками й газетами, а я їх читав. Папір, папір, лише папір, тим часом як батько гарував з ранку до ночі, ніколи не переймаючись політикою, можливо, боячись утратити роботу. Коли ми мешкали у Соларі, він насилу діставався до нас на вихідні, проводячи решту часу в місті, навіть коли з неба летіли бомби. Тому поряд я бачив його лише у ті дні, коли нездужав.
Bang crack blam splash crackle crackle crunch grunt pwutt roaar rumble blomp sbam buizz schranchete slam sprank blomp swoom bum thump clang tomp trac uaaaagh vroom augh zoom...
У Соларі, сидячи біля вікна під час бомбардування міста, вдалині можна було побачити спалахи й почути гуркотняву й грім. Ми спостерігали за всім цим, знаючи, що десь там у місті є тато і що, можливо, саме у цю мить його завалює уламками якоїсь будівлі. І аж до суботи ми нічого не знали напевне, поки він не повертався додому. Іноді бомбардували у середу. Тоді ми чекали аж чотири дні. Завдячуючи тій війні, ми стали фаталістами, тож бомбардування були для нас те ж саме, що гроза. Тож ми, малі діти, просто продовжували пустувати й гратися й у вечір середи, й у вівторок, і в четвер, і п’ятничного вечора. Але чи насправді ми почувалися спокійно? Хіба на нас не лягала печать тривоги, ошелешеності, слабкого смутку, що стискає серце кожному живому створінню, котре проходить полями бою, усіяними тілами?
Лише тепер я усвідомив, як любив свого батька. Я бачу перед собою його обличчя, позначене бідуванням і злигоднями, — він гарував, як віл, силкуючись назбирати на автівку, яка пізніше принесла йому смерть. Можливо, він не хотів залежати від діда, що жив, тішачись, що не треба турбуватися за гроші, світився геройством через свою політично-страждальну минувшину і відомщення Мерло.
Тато сидить поруч і читає про несправжні пригоди Д’Артаньяна, що у книжці мав штанці, як у зуава, на штиб гольфістів. Лягаючи у ліжко, чую запах материних грудей, тих, що ще недавно поїли мене материнським молоком. Вона відкладає «Філотею» і тихо-тихо наспівує мені гімн Богоматері, а для мене він — що хроматичне сходження з ваґнерівської опери «Трістан і Ізольда».
Але чому я зараз згадав геть усе? Що зі мною? Я споглядаю огорнені туманом краєвиди, у котрих шугають надзвичайно жваві образи рідного дому. Але разом з тим я бачу урочисту тишу. Зовні я нічого не відчуваю — усе це до крихти в мені. Я силкуюся поворухнути пальцем, долонею, ногами, але почуваюся так, ніби я зовсім безтілесний. Ніби плаваю на поверхні безвісті, ширяю до проваль, що знову закликають безодню.
Але чим мене напоїли? Хто напоїв? Що я робив востаннє, коли був при тямі? Зазвичай, прокинувшись, людина пам’ятає, що робила перед сном, навіть якщо йдеться про те, як вона закрила книжку й поклала її біля ліжка. Хоча випадає й так, що ви просинаєтеся в якомусь готельному номері чи навіть у власному домі після тривалої відсутності й шукаєте вимикач на стіні ліворуч, хоча він завжди був праворуч. Чи злазите з ліжка не на той бік, бо все ще гадаєте, що ви десь-інде. Пригадую, що робив перед сном, немов це було вчора: тато читає мені «Чотирьох мушкетерів», проте напевно знаю, що трапилося це щонайменше півстоліття тому. Але насилу можу пригадати, де був, перш ніж прокинутися тут.
Але хіба не сидів я у Соларі, тримаючи тремтливими руками Шекспірове ін-фоліо? А що трапилось потім? Хіба що Амалія підсипала мені в суп ЛСД і я опинився тут, планеруючи у тумані, що кишить образами, котрі вилазять із кожної найменшої шпарини мого минулого.
От телепень! Усе ж так просто... У Соларі у мене стався ще один інфаркт, ще одне нещастя, мене завважили мертвим і поховали. І ось я прокинувся у могилі. Класично — мене закопали живцем. Стривайте, тоді я мав би крутитися, рухати кінцівками, гамселити у стінки цинкової труни. Мені б не ставало чим дихати, я би впав у паніку. Але ж ні, я анітрохи не почуваюся трупом, навпаки — я урочисто спокійний. Лише проживаю свої спогади, що заволоділи мною, відчуваючи від цього насолоду. У могилі так не прокидаються.
Або я справді помер і тепер на тому світі. І ця одноманітно-спокійна місцина — тепер мій вічний сховок, де я знову й знову переживатиму події свого життя. І мені ж гірше, якщо те життя було огидним (тоді я у пеклі), бо як було воно блаженне — значить, я в раю. На бога! Припустимо, ви народилися глухо-сліпо-німим горбанем і навіть ваші близькі падали від вас голічерева, як мухи, геть усі: батьки, дружина, п’ятирічний син. Тоді б той світ став для вас лишень безкінечним повторенням (звісно, щораз іншим, але поза тим усе одно безкінечним), повторенням страждань вашого нікчемного життя. Хіба пекло — це не les autres[214], а шлейф смерті, що ми лишаємо, живучи? Та навіть найлютіше божество не могло б вигадати нам тихішої долі. Хіба що Ґраньйоло мав рацію. А це ще хто? Здається, я його знаю, та наразі мої спогади юрбляться, штовхаючись один з одним, і треба навести в них лад, розкласти в рядок, інакше я знову загублюся в тумані й терможенський блазень з полум’ям з рота повернеться.
А може, я ще не помер? Інакше я б не відчував земних пристрастей, любові до батьків, хвилювання через бомбардування. Адже померти — значить навіки вийти з круговерті життя, позбутися стукотіння серця. І хай яким пекельним виявилося б пекло, я все одно спромігся б із відстані зірок побачити те, ким був за життя. У пеклі не луплять шкуру в киплячій смолі. Пекло — це коли ти споглядаєш на лихо, яке накоїв за життя, напевно знаючи, що ти ніколи від нього не звільнишся, воно з тобою навічно. Одначе ти — чистий дух. Але я не просто пам’ятаю, я переживаю знову всі свої жахіття, кохання і радощі. Я не відчуваю тіла, але його пам’ятаю і страждаю, ніби й досі маю його. Як трапляється з тими, хто втратив кінцівку, але потім ще довго відчуває фантомний біль.
214
«Пекло — то інші» — цитата з п’єси Ж. П. Сартра «За зачиненими дверима».