Таємниче полум'я цариці Лоани

— Не кажи непристойностей, для мене це річ серйозна. То що порадив мені дон Ренато?

— А що ти хотів почути від священика навіть із широкими життєвими поглядами? Сказав, що твоє почуття, звісно, чисте й прекрасне, але не треба паплюжити його фізичними стосунками, бо до шлюбу треба вступати у цноті, тож ти маєш тримати це почуття глибоко у серці, як найсокровеннішу таємницю.

— А що я?

— І ти, як йолоп, поховав своє почуття у глибині серця. Гадаю, це через твій просто-таки, божевільний страх наближатися до неї, взагалі підходити. От лишень самої глибини серця тобі було замало, тож ти прийшов до мене звірятися. Мені навіть довелося тримати тебе за руку.

— Як це я не підходив?

— Справа була в тому, що ти жив просто за школою, тому, щоб дістатися додому, ти мав лише повернути за ріг. За наказом директора дівчата мали покидати школу після хлопців, тож теоретично ти ризикував ніколи її не бачити, хіба що стояв би, як бовдур укопаний, біля шкільних сходів. Загалом і ми, і дівчата мали пройти через садок, завернути на площу Мінґетті, а потім кожен міг іти своєю дорогою. А вона мешкала саме на площі Мінґетті. Отже, ти додумався до того, що проводив мене аж у глиб саду, уважно спостерігав, чекаючи, коли дівчата вийдуть зі школи, а потім прямував назад і стрічав її, як дівчина йшла з подругами додому. Стрічав, дивився на неї, і квит. І так кожного Божого дня.

— І тим удовольнявся?

— Та де там! Тоді ж бо ти й пустився на всілякі витівки. Почав брати участь у різноманітних благодійних акціях, щоб директор дозволив тобі ходити по кабінетах і продавати квіточки чи якісь інші дрібнички. Ти заходив до її класу й ухитрявся затриматися на зайві півхвилини біля її парти, ніби щоб відрахувати правильно решту. Потім ти почав удавати, що у тебе болять зуби, бо ваш сімейний стоматолог мешкав на площі Мінґетті і його вікна дивилися просто на її балкон. Ти жалівся на нестерпний біль, а лікар, уже не знаючи, що вдіяти, про всяк випадок свердлив дірки. Тобі продірявили купу дірок ні за цапову душу, а ти все одно приходив до приймальні на півгодини раніше, аби лишень з вікна нишком кинути на неї оком. Певна річ, на балконі й духу її не було. Якось, коли ми гуртом вийшли з кіно (кінотеатр був саме на площі Мінґетті), ти організував бій у сніжки і горланив, як навіжений, ми всі навіть вирішили, що ти п’яний. Ти сподівався, що вона визирне у вікно і подумає про те, який же ти молодець. Натомість визирнула стара шкапа й зарепетувала, що викличе поліцію. І тут тебе осяйнуло! Ти організував ревю, виставу, гранд-шоу всього ліцею. Того року ти запросто міг провалитися на іспитах, бо в голові тобі була лише вистава, сценарій, музика та декорації. Нарешті, пробив час: увесь ліцей разом з родинами міг прийти до головної аудиторії, щоб подивитися найнеймовірніше шоу в світі. Вона приходила двічі поспіль. Окраса програми — пані Маріні. Вона була вчителькою природничих наук. Кістлява, як драбина, пласка, як дошка, волоссячко гулькою, завжди носила окуляри, як у мухи цеце, й чорний нагрудник. Ти був так само сухоребрий, як пані Маріні, тож завиграшки міг вдягнутися нею. А в профіль — так то взагалі викапана училка. Щойно ти ступив на сцену, зала заплескала так, що й самому Карузо не снилося. У пані Маріні була звичка: під час уроку вона діставала із сумочки пастилки від кашлю і потім півгодини язиком ганяла їх у роті від однієї щоки до іншої. Отож, коли ти поліз до торби і вдав, що дістаєш пастилки, а потім випнув язика спочатку з однієї щоки, а потім з іншої, ніби ганяєш ротом пастилку, ну, чесно кажу, зала просто випала. Гамір від сміху не стихав хвилин зо п’ять. Одним порухом язика ти довів до екстазу цілісіньку сотню людей. І став зіркою. Та було очевидним, що насправді ти раював через те, що серед глядачів була вона і що вона бачила твій тріумф.