Таємниче полум'я цариці Лоани

До мене наближається кілька химер. Спочатку вони видаються багаторукими велетнями. Від примар віє слабким теплом, навколо них туман розходиться, розтає. Я бачу, як на них заледве пробивається світло, освічуючи, немов від вуличного ліхтаря. Я відсахнувся, боячись, що вони накинуться на мене, душитимуть, але я проникаю крізь них, як зазвичай проходять крізь привидів, і вони розсіюються. Так само ви почуваєтесь, коли, їдучи у потязі, бачите, як у темряві наближаються сигнальні вогні, а потім зауважуєте, як їх знову ковтає темінь і вони зникають з очей.

Тепер до мене наближається глузлива фігура. Бісоподібний блазень, обтягнений блакитнувато-зеленим трико, який, притиснувши до грудей, несе якусь пухку, крихкотілу масу, подібну до людських легенів, випускаючи із огидно-вульгарного рота язики полум’я. Збивши з ніг, він лиже мене полум’ям, немов з вогнемета, і йде геть, лишаючи по собі супутній слід тепла й світла, що ще кілька миттєвостей освітлює той fumifugium[213]. Навколо мене прокотилася куля, на якій сидів величезний орел. Несподівано з-за птаха з’являється смертельно-бліде обличчя. Голова обтикана сотнею олівців, немов волоссям, що стало дибки від жаху... Ми були знайомі — це мої товариші, що були зі мною поряд, коли я дитиною лежав у гарячці і мені вздрівалось, ніби я плаваю у королівському супі, у гної, де поряд зі мною киплять курчата, а сам я варюся в їхньому бульйоні. І ось я знову в темряві своєї кімнати, коли раптом розчиняються стулки величезної старої потьмянілої шафи і звідти виходять без ліку дядечки Ґаетано. Дядько Ґаетано мав трикутну голову із гостроконечним підборіддям і кучеряве волосся. Ці завитки видавались наростами на скронях, обличчя у нього було змарніле, погляд похмуро-погрозливий, поміж зогнилих зубів виднівся один золотий.

Вони приходили спочатку парами, потім їх ставало чимраз більше й більше. Врешті, моя кімната вщерть наповнилася дядьками Ґаетано, й вони почали танцювати, рухаючись, немов ляльки-маріонетки. Вони геометрично рухали руками, іноді за палицю їм правила шкільна лінійка. Дядьки Ґаетано відвідували мене щоразу, коли я хворів на сезонний грип, кір чи скарлатину. Вони приходили надвечір, коли температура знову підіймалася, щоб мучити мене. І зникали ці химери так само несподівано, як і приходили. Можливо, знову ховалися у старій шафі. Вихворівшись, я, тремтячи від страху, підходив до шафових стулок, відчиняв їх і обмацував, обдивлявся міліметр за міліметром, але так і не знаходив хідника, крізь який вони навідували мене.

Одужавши, я часто недільного пообіддя зустрічав дядька Ґаетано на вулиці. Він усміхався мені, показуючи свій золотий зуб, гладив по щоці й казав: «Молодець, молодець» і йшов геть. Він був добрим стариганом, і я ніяк не міг утямити, чому саме він пекельно мучить мене. Втім, як і не насмілювався спитати в батьків, що ж було такого неоднозначного, слизького, чогось загрозливого у його житті, у самому його існуванні.