Таємниче полум'я цариці Лоани

Одначе чому ж я не пригадую обличчя Діли? Я вже мав би його побачити, натомість — нічого. Мої спогади ніби повертаються до мене самі по собі, по одному, у послідовності, яку визначили без мене. Та варто лише почекати. Гаразд, я почекаю, робити ж бо мені все одно немає чого.

Я сів у коридорі, поряд з «Телефункеном». Передають комедію. Тато слухає від самого початку, а я сиджу в нього на руках, запхнувши до рота пальця. Зовсім нічого не втямлю у тих перипетіях: сімейних драм, зрад, спокут, утім, ці далекі голоси заколисують мене. Засинаючи, я прошу, щоб двері моєї кімнати лишались відчиненими — аби я міг бачити світло з коридору. Я став неабияким хитрюгою: ще у ніжному віці я здогадався, що дарунки від волхвів на Хрещення купують батьки. Але Ада не йме цьому віри, й я ніяк не можу зірвати полуду з очей малої дитини, тож у ніч проти п’ятого січня я з усіх сил намагаюся не спати й примітити, що ж там відбувається. Чую, як вони розкладають подарунки. Але, попри все, наступного ранку я вдаю цілковите щастя й подивування через чудо, що сталося у нашому домі. Вдаю, бо став пронозою й хочу, аби ця цікавуща гра тривала.

А мене не обдуриш. Я дізнався, що діти з’являються не з капусти, а з маминого живота, але я — могила, їй про це ані слова. Мама балакає з подружками про жіночі справи (ця, у поважнім, теє, стані, а та, теє, має спайки в яєчниках). Одна з жінок цитькає, попереджаючи маму, що поряд маля, а вона каже, що неважливо, бо у такому віці діти ще дуже нетямущі. А я тим часом, заглядаючи з-за дверей, пізнаю таємниці життя.

Відчинивши маленькі дверцята на маминому комоді, я дістав книжку: «Не вірте, що смерть існує» Джованні Моски. Гарно написана, іронічна й елегійна книжечка, в якій оповідалося про всі принади могильного життя, про те, як приємно упокоїтись під гостинною земляною ковдрою. Мені надзвичайно сподобалося це припрошення до смерті. Можливо, це було моє з нею перше знайомство, принаймні до зелених травинок, товстих, як палі, які побачив перед собою сміливець Валенте. П’ятий розділ. Якось уранці принадна Марія, що у мить слабкості пізнала гробаря, відчула у череві пурхотіння. До цієї миті автор був дуже цнотливим оповідником, лише натякаючи на нещасливе кохання і те, що незабаром має з’явитися на світ дитинка. Аж ось він дозволив собі надзвичайно реалістичний опис, що просто краяв мені серце: «Відтоді її живіт сповнився шурхотом і тріпотінням, як у клітці, повній горобчиків. Немовля заворушилося».

Це вперше я так нестерпно натуралістично читаю про вагітність. Проте я не дивуюсь, бо це лише підтверджує те, про що я вже давно здогадався сам. Мене лякає інше — що хтось зненацька захопить мене, поки я отак читаю цю заборонену книжку, і зрозуміє, що я все знаю. Я почуваюся грішником, бо переступив табу. Я кладу книжку у комод, замітаючи всі сліди свого вторгнення. Мені відкрилася таємниця, але мене душить нездоланне почуття провини за це знання.

Це сталося задовго до того, як я поцілував красуню на обкладинці «Новелли». Я відкрив для себе таємницю народження, але не статі. Мені теж, подібно до деяких примітивних створінь, що не спроможні втямити зв’язок між статевим актом і вагітністю (Паола казала, що дев’ять місяців — це ціла вічність), знадобилося пройти довгий шлях, перш ніж я знайшов загадковий зв’язок між сексом (дорослою справою) і появою дітей.